Повстанці всередині периметру.

— Твоя захищена від зламу система? — полковник похитав головою. — Ні, якби вони витягли зброю, то їх би просто… Лайно.

— Що?

Ізолюючий бруд, ретельно нанесений, щоб змінити профіль температур. Жодного обладнання, сплавів чи синтетики, які б їх видали. Переплетені тіла, акробатичні пози: як всі ці форми виглядають на рівні землі? Що бачать камери безпеки, дивлячись на…

— Дикі тварини. Вони вдають диких тварин. — Ягуари й партизани, чорти б мене побрали…

— Що?

— Законодавчий виверт, хіба ти не… — Але звісно, вона не знає. Надто молода, щоб пригадати традицію, якою колись так пишався Еквадор: захищати свою надзвичайну фауну. Вона ще навіть не народилася, коли стадо пекарі й гурт «ґрінпісівців» було розстріляно надміру жвавим дотом, запрограмованим захищати місцеву злітно-посадкову смугу. Не могла знати про запобіжники, які відтоді закон зобов’язував вмонтовувати в кожну охоронну систему країни. Про них уже давно забули, адже не лишилося фауни, яку потрібно захищати.

Ось така система безпеки. Повстанці досить розумні, щоб не розкривати маскування, доки не минуть вогневих позицій.

— Скільки часу до прибуття дронів?

Лейтенант занурюється у свій віртуальний простір і перевіряє канал зв’язку.

— Сімнадцять хвилин.

— Треба визнати, що вони завершать свою місію раніше.

— Так, сер, але… яку місію? Що вони робитимуть? Нігтями подряпають фарбу?

Він не знав. І його джерело не знало. Певно, повстанці самі не знають, доки не утворять мережі. Можна було хоч зараз вихопити одного з них, зчитати вокселі з його мозку — і нічогісінько не дізнатися.

Саме це і лякає у ройових мізках. Їхні плани надто великі, щоб поміститися в одному-єдиному елементі.