— Ми можемо зв’язатися з місцевою службою безпеки?

Він сам намагався це зробити ще до прибуття лейтенанта — марно. Але ж вона фахівець.

Жінка похитала головою.

— Система автономна. Ні оптоволокна, ні телефону. Звідти навіть сигнал не йде, доки на станцію не нападуть. Єдиний спосіб отримати доступ до коду — потрапити всередину. Захист від зламування.

Отже, доведеться дивитися з геостата.

— Ти можеш показати хоча б територію? Тільки наземні виміри.

— Звісно. Це ж просто план.

На екрані лейтенанта розквітли схематичні зображення, масштабовані й припасовані до реального часу. Прозорі трикутники, схожі на шматочки лимонного пирога, виходили з різних точок на краю станції і сходилися в гарячій зоні, що простягалася до паркану й трохи далі. А всю зброю спрямовано назовні. Варто дістатися до центру — і ти в шоколаді.

Теплові відбитки виходять на галявину. Лейтенант обмежує палітру видимим спектром.

— Гм, — буркнув полковник.

Повстанці не ступили на відкритий простір. Вони не йшли і не бігли. Вони… сунули, мабуть, це найкраще слово. Повзли. Аритмічно звивалися. Полковникові вони нагадували уражених якимось неврологічним захворюванням крабів, що попадали на спину й намагалися повернутися в нормальне положення. Кожен котив перед собою по землі маленький згорток.

— Що за чорт, — бурмоче лейтенант.

Повстанці з голови до ніг вимазалися якоюсь брунатною пастою. Вимащені в бруд ідоли в колоніальних шортах. Дві пари з’єдналися між собою, наче войовничі лінивці чи близнюки, що зрослися спинами. Похитуючись, вони дійшли до огорожі і спинилися за фут.

Захисні системи станції не відкривають вогню.

Не згортки: нашвидкуруч сплетені килимки з натурального, на перший погляд, волокна. Повстанці розгорнули їх біля паркану й накинули на колючий дріт, щоб можна було безпечно перелізти.

Лейтенант підводить погляд.

— Вони вже утворили мережу?

— Неможливо. Сирени б спрацювали.

— А чому ж тоді вони досі не ввімкнулися? Повстанці ж просто там. — Вона насупилася. — Може, вони якось знешкодили систему безпеки.