Каннінґем щось таке й казав у чорновому варіанті книжки, але текст було настільки перевантажено теоретизуванням, що я просто вирізав ці пояснення. Зрештою, «Роршах» є архітектором усього, тож він міг би сам владнати проблему, навіть якщо окремим шифраторам таке не до снаги. Одна з головних ідей «Сліпобачення» полягає в тому, що життя — це лише питання ступеня: межа між живими й неживими системами завжди була доволі хисткою[205]^,[206]^,[207], особливо в череві зловісного артефакту за Оортою.

Свідомість / інтелект

У цьому, власне, і суть усієї вправи. Приберімо спершу з дороги атлантів. Найважча книженція з усіх, які мені доводилося читати, — «Бути ніким» Метцінґера[208]. (Значну її частину я так і не подужав.) Але водночас вона містить найкарколомніші ідеї з усіх, на які я натрапляв у житті чи в літературі. Та коли справа доходить до природи свідомості, більшість авторів стають безсоромними шахраями. Пінкер назвав свою працю «Як працює розум[209]», а тоді на першій же сторінці визнав, що «ми не розуміємо, як працює розум». Кох (хлопець, що придумав термін «агенти-зомбі») написав «У пошуках свідомості: нейробіологічний підхід[210]», де сором’язливо обійшов питання того, чому нервова діяльність має породжувати яку-небудь суб’єктивну свідомість.

Здіймаючись над такими слабкодухами, Метцінґер бере бика за роги. Його гіпотеза «світу-нуль» не лише пояснює суб’єктивне відчуття себе, але й розкриває, чому ілюзорний оповідач від першої особи має бути похідним певних когнітивних систем. Навіть не знаю, чи має він слушність — цей тип лишив мене далеко позаду, — але він, принаймні, порушив важливе питання, яке змушує нас витріщатися в стелю о третій ночі, коли вже випалено останню цигарку. Багато синдромів і хвороб, які я розкидав по «Сліпобаченню», вперше трапилися мені в книжці Метцінґера. Будь-які нецитовані заяви чи твердження з цього підрозділу, найімовірніше, запозичено саме з цього джерела.

А якщо не звідси, то з Веґнерової «Ілюзії свідомої волі[211]». Не така амбітна й значно доступніша, Веґнерова книжка не стільки переймається питанням свідомості, як висвітлює концепцію свободи волі, яку Веґнер визначає як «спосіб нашого мозку оцінити те, що він, на його думку, робить». Веґнер пропонує власний перелік синдромів та хвороб, які тільки посилюють бентежне відчуття того, наскільки ми є тендітними й крихкими машинами. І, звісно ж, Олівер Сакс[212] надсилав нам звістки з передової свідомості ще до того, як свідомість стала популярним трендом.