Мабуть, було б простіше перелічити людей, які не намагалися «пояснити» свідомість. Теорії охоплюють цілий спектр — від дифузних електричних полів до квантового театру маріонеток; свідомість «розташовували» в острівцевій корі, в гіпоталамусі та сотні динамічних ядер між ними[213]^,[214]^,[215]^,[216]^,[217]^,[218]^,[219]^,[220]^,[221]^,[222]^,[223]. (Принаймні, одна теорія[224] постулює ідею, що хоча вищим приматам і дорослим людям притаманний інтелект, людські дітлахи його позбавлені. Визнаю, такий висновок припав мені до вподоби; якщо й діти мають якийсь інтелект, то вони точно психопати.)

Під доволі невинним, поверховим запитанням «Що таке свідомість?» ховається набагато функціональніше питання: «Навіщо вона потрібна?» «Сліпобачення» детально аналізує це питання, тож я не повторюватиму вже викладених висновків. Буде достатньо сказати, що принаймні за звичних умов свідомість робить ненабагато більше того, що отримує нагадування від значно багатшого підсвідомого середовища, завіряє їх, а потім привласнює всю шану собі. Власне, підсвідомість зазвичай функціонує настільки добре, що навіть садить консьєржа в передню поясну кору головного мозку, аби той просто не дозволяв самій свідомості втручатися у щоденні операції мозку[225]^,[226]^,[227]. (Якби решта твого мозку була свідомою, то вона, певно, вважала б тебе роговолосим босом з «Ділберта»[228].)

Свідомість не потрібна навіть для розвитку «моделі людської психіки». Це може здаватися цілковито парадоксальним: як навчитися усвідомлювати, що інші індивіди — цілком самостійні діячі, зі своїми інтересами й планами, якщо ти не усвідомлюєш своїх власних? Однак тут немає суперечності, як і потреби у свідомості. Цілком можливо відстежувати наміри інших, не маючи жодної схильності до самокопання[229]. Норретрендерс прямо заявив, що «свідомість — це обман[230]».

Мистецтво можна розглядати як такий собі виняток. Здається, естетика вимагає певного рівня самосвідомості — по суті, розвиток естетики і спровокував лавину інтелекту. Якщо музика настільки прекрасна, що змушує вас тремтіти, це вмикається механізм заохочення в лімбічній системі — таке саме заохочення, як і за секс з привабливим партнером чи поглинання цукрози[231]. Інакше кажучи, це злам; ваш мозок вивчив, як отримувати винагороду, не заробляючи її шляхом збільшення пристосованості[232]. Це приємно, це наповнює наше життя сенсом і робить його вартісним. Але водночас воно обертає нас всередину самих себе й відволікає. Пам’ятаєте щурів у шістдесятих? Тих, що навчилися стимулювати центри задоволення, натискаючи на клавішу: пам’ятаєте їх? Вони з таким запалом натискали на ті клавіші, що навіть забували їсти. І помирали з голоду. Поза сумнівом, помирали щасливими — але ж помирали. Не заливши нащадків. Пристосованість падала до нуля.