Ми вже там?

Двигун на «телематерії», що доставляє наших персонажів до місця дії, заснований на дослідженнях телепортації, описаних у «Нейче»[150], «Саєнс»[151]^,[152], «Фізікал Рев’ю Леттерс»[153] та й взагалі усюди[154]. Ідея передавати технічні дані як шаблон для палива, наскільки я знаю, цілком належить мені. Щоб правдоподібно визначити масу палива для «Тезея», прискорення й необхідний для подорожі час, я скористався сайтом «Релятивістська ракета[155]», яким керує фізик і математик Джон Баез з університету Ріверсайду. Використання «Тезеєм» магнітних полів як захисту від радіації спирається на дослідження Массачусетського технологічного інституту[156]. Я прилаштував підживлювану Сонцем станцію «Ікар» просто біля цього світила, тому що виробництво антиматерії, імовірно, і в найближчому майбутньому лишиться надзвичайно енергоємним процесом[157]^,[158].

Стан живого задубіння, в якому «Тезей» транспортує екіпаж, — ще одна варіація на тему славнозвісного анабіозу (хоча мені, звісно, хотілося б думати, що я збагатив її новим нюансом, використавши як механізм фізіологію вампірів). Два нещодавні дослідження суттєво наблизили до реальності перспективу примусової гібернації. Блекстоун та інші дослідники занурили мишей в сплячку надзвичайно простим способом — обробивши їх сірководнем[159]. Він консервує їхні клітинні механізми достатньо ефективно, щоб сповільнити метаболізм на 90 %. Учені з центру реанімаційних досліджень Сафар у Пітсбурзі стверджують[160], що їм вдалося оживити собаку через три години після настання клінічної смерті, вдавшись до радикальнішої (й інвазивнішої) техніки — кров тварини замінили крижаним фізіологічним розчином[161]. Імовірніше, перша з описаних методик ближча до того, що я собі науявляв, хоча чернетку роману я завершив ще до того, як було опубліковано обидві статті. Я подумав було переписати сцени в саркофазі, додавши згадку про сірководень, але зрештою вирішив, що жарти про пердіння лише зіпсують атмосферу.

Ігрове поле

У «Сліпобаченні» Великого Бена описано як «випромінювач Оаса». Офіційно такого поняття не існує, але Юміко Оаса повідомляла, що знайшла незафіксовані досі інфрачервоні випромінювачі[162]^,[163] — слабші, ніж коричневі карлики, але, імовірно, численніші[164]^,[165] — маса яких варіювалася від трьох до тринадцяти мас Юпітера. Для моєї історії мені потрібно було щось відносно близьке, достатньо потужне, щоб генерувати сильніше, ніж у Юпітера, магнітне поле, але водночас маленьке й непомітне, що могло б успішно ховатися від відкриття найближчі сімдесят чи вісімдесят років. Випромінювачі Оаса доволі непогано прислужилися цій меті (попри доволі обґрунтований скептицизм щодо їхнього існування[166]).