— А-а! — Ця ідея мала певну заслугу і пояснювала, чому трансляція не була перервана. Це була локалізована річ. Я полегшила подих. — І ми могли бути прямо під траєкторією польоту. Це пояснило би червоне світло перед вибухом, якщо те, що ми бачили, було просто світлом. Лише світло, хоч і сильне, нічого не означає.

Пальці Натаніеля розтиснули мої, і він вийняв кінці бюстгальтера з моєї руки. Закинув його на свій лікоть, а потім провів руками вгору від моїх лопаток, щоб зупинитися на плечах. Його руки були гарячими на моїй шкірі. Я притиснулася на його дотик, але не могла зовсім перестати думати про це світло. Воно було таке яскраве. Він трохи стиснув мене, перш ніж звільнити.

— Так.

— Отже, це був метеорит?

— Так, і нам слід повертатися.

Мені хотілося вірити, що це просто вибух, але я бачила світло навіть з закритими очима. Поки ми одягалися, радіо продовжувало грати одну веселу мелодію за іншою. Можливо саме тому я натягнула черевики для походів замість туфель, тому що частина мозку продовжувала чекати, коли все погіршиться. Ніхто з нас не коментував подію, але щоразу, коли пісня закінчувалася, я дивилася на радіо, впевнена, що незабаром хтось скаже нам, що сталося.

Дім здригнувся.

Спочатку я подумала, що поруч проїхала важка вантажівка, але ми були у глушині. Порцелянова іграшка, яка стояла на тумбочці, потанцювала на її поверхні і впала. Ви можете подумати, що як фізик я швидко розпізнаю землетрус. Але ми були в Поконосі, який був геологічно стабільним.

Натаніель не розгубився і схопив мене за руку, щоб потягнути до дверей. Підлога здибилася і покотилася під нами. Ми чіплялися одне за одного, як у якомусь п’яному фокстроті. Стіни закрутилися, а потім… все заспокоїлося. Я майже впевнена, що щось кричала.

Коли земля перестала рухатися, радіо все ще грало.

Воно гуло так, ніби динамік був пошкоджений, але акумулятор продовжував працювати. Ми з Натаніелем лежали, притиснуті разом залишками дверей. Холодне повітря кружляло навколо нас. Я стерла пил з його обличчя.

Мої руки тремтіли.

— Все добре?

— Злякався. — Його блакитні очі були широкі, але обидві зіниці були однакового розміру, так що… це було добре.

— Як ти?

Я зробила паузу, перш ніж відповісти йому.

— Ціла, — я зробила подих і здійсила огляд свого тіла. Мене сповнило адреналіном, але я не обмочилася. Хоча й хотіла. — Завтра почне боліти, але думаю, що великої шкоди немає. Для мене, я маю на увазі.

Він кивнув і обвів поглядом все навколо, дивлячись на ту маленьку порожнину, у якій ми були всередині. Сонячне світло падало через щілину, де одна з фанерних стельових панелей впала на залишки дверної рами. Це потребувало певних дій, але ми змогли відштовхнути і зсунути уламки, щоб виповзти і піднятися на ноги.