- Команда керування місією Аресу 3, - відповів Мітч. - Вона буде у кімнаті керування 2.

- Припускаю, ти теж там будеш?

- Не сумнівайся, я точно буду.

- Я теж.

Журнал: Сол 502

Кожного Дня подяки моя родина їздила з Чикаґо до Сандаскі, їхали 8 годин. Там жила неніна сестра. Завжди кермував тато, і він був найповільнішим, найобережнішим водієм з усіх, що брались за кермо.

Серйозно. Він кермував так, наче складав водійський іспит. Ніколи не перевищував обмеження погону, завжди тримав руки на 10-й та 2-й годинах, налаштовував дзеркала перед кожним виїздом і подібне.

Це доводило до сказу. Ми були на шосе, автівки пролітали ліворуч та праворуч проз нас. Деякі з них гуділи клаксонами, бо, чесно кажучи, дотримання обмеження погону робить вас небезпекою на дорозі. Я хотів вискочити й підштовхнути.

Саме так я почувався увесь клятий день сьогодні. 5 км/год - це буквально піша хода. І я їхав з таким погоном впродовж 8 годин.

Але малий погін гарантував, що я більше не впаду у ще якусь пилову яму на дорозі. І звісно я не натрапив на жодну. Я міг би їхати на повному погоні і не мав би проблем. Та ліпше безпека ніж шкодування.

Хороша новина полягає в тому, що я з’їхав з Рампи. Я отаборився відразу, як виїхав на пласку місцевість. Я вже перевиконав свій план кермування на день. Я міг би поїхати далі, батареї ще мали близько 15% заряду, але я хочу використати якомога більше світла своїми сонячними стільниками.

Нарешті я в басейні Скіапареллі! Також і поодаль від стіни кратера. Відтепер у мене буде повний світловий день.

Я вирішив, що це той самий дуже особливий випадок. Я з’їв харчовий пакунок з написом “Вижив після чогось, що мало мене убити”. О Боже, я вже забув яка смачна справжня їжа.

Як пощастить, через кілька Солів я з’їм “Прибуття”.