Нестерпно хотілося передихнути ще хоч пів хвилини, але розумію, що втрачаю багато крові. Сніг навколо мене був увесь у бурій бахромі. Треба йти. Голова, хоч як це дивно, мислила цілком чітко. І передовсім я понишпорив у кишенях, щоб перев’язати чимсь руку.

У лівій кишені пальці наткнулися на щось пласке й прямокутне. Цікаво, що це… Я вийняв предмет і на секунду впав у ступор, намагаючись зрозуміти, звідки він у мене — електронний ключ, яким ми відмикали надзвичайний арсенал. Той самий — гордість нашого хакера-багатоверстальника. Очевидно, я запхнув його в кишеню машинально, коли, на прохання Алекса, замикав резерв спеціального озброєння… Принаймні тепер зрозуміло, чому женці кидалися на мене, як скажені… Я з розмаху жбурнув його в сніг. Руку треба перебинтувати… Чи ні? Долоня була розсічена майже навпіл — глибокий розріз проходив між мізинцем і безіменним. Але рана зовсім не кровоточила і ніби навіть почала зростатися, а це було геть неможливо… Хоча… я ж нюхав пилок… І все ж таки втрата крові давалася взнаки. У вухах шуміло, перед очима все затягнуло сірою вуаллю, й ставало чимраз гірше. Зачерпнувши повні долоні снігу під ногами, приклав його до обличчя. Треба йти.

Кожен крок покаліченої правої був такий, наче я спирався на протез. В очах потемніло так сильно, що все навколо ніби занурилося в глибокі сутінки. Звуки долітали здалеку, наче я заткнув вуха ватою. Схоже, відключаюся… Щосили намагаюся контролювати себе, але з кожним кроком це складніше. Не впасти… Не впасти… Не впасти… Я закричав, змушуючи легені максимально інтенсивно видавлювати повітря, але все, що я чув внутрішнім слухом, — слабкий і жалібний скрегіт своїх голосових зв’язок. Руки вперлися в щось м’яке й холодне. Сніг. За мить я здогадався, що просто впав.

Коли долинуло ревіння транспортера, я вирішив, що мені це ввижається…

Опритомнів. Рівне електричне світло. Заклопотано пікав якийсь апарат. На правій руці бинт із дротами, що загрозливо стирчали з нього. Я пробув у відключці весь день, і тепер за вікнами знову темно.

Щойно реальність пробилася в мою свідомість настільки, що я зміг відрізнити її від сну, я рвучко сів. Нога відразу запротестувала, обливши мене гарячою, як окріп, хвилею болю. Апарат обурено запищав.

— Де Ельза? — запитав я, побачивши Ірму, яка сиділа на моєму ліжку.

— Заспокойся, — м’яко сказала вона. — Ляж. Її вже шукають.

— Шукають?!

Я спробував підвестися знову.

— Не треба, — Ірма взяла мене за плечі. — Її шукає пів табору.

— Моя Віра… — раптом згадав я. — Вона втекла…

— Так, — кивнула Ірма. — Я попереджала, що все буде саме так.