— Він не єдиний вирішує, — сказав я Ірмі, — є ще й офіцер контролю! І саме вона представляє командування Корпусу, не комендант. Тобто за всі ці обіцянки мінімальних ризиків вона теж відповідає!

Ірма хотіла щось сказати, але я зупинив її жестом.

— А наша безпека взагалі безпосередній її обов’язок! Зрештою, вона жінка і…

— Її заарештували! — не витримала Ірма.

Я замовк на півслові, наче захлинувся.

— Сьогодні вранці, — пояснила вона, — за наказом коменданта. Ми хакнули систему від її імені, пам’ятаєш?

З млосним відчуттям я відшукав вікна комендантового кабінету. Світяться.

— Він вже все тобі сказав, — зауважила Ірма, перехопивши мій погляд.

Але я не відповів. Просто повернувся й, зціпивши зуби, пошкутильгав до входу в штаб.

Комендант сидів навпроти, за великим спорожнілим столом. Коробка, куди напередодні евакуації були складені генеральські речі, стояла біля його ніг.

— А якщо арсенал знайдеться? — обережно запитав я, аби не виказати себе передчасно. — Ви ж шукаєте його. Може, заради нього варто трохи відкласти відліт? На кілька днів і…

— Якби ж я знав, що там! — перебив генерал. — І ніхто не знає! І не факт, що та зброя ефективна проти пазуристих виродків! Може, це глибинні бомби — як ті, що ними бомбили нори павуків на Проксимі. А таке нам — що мертвому припарка! Я взагалі не уявляю, чим воювати проти блощиць, які вирубали нам електрику! Ніде такого не було! Заряджати батареї — нема де! Резервна мережа — не справляється! У мене два транспортери на ходу! Два!!! У половини хлопців гвинтівки на нулі, і до розеток — черги! Ми розгорнули всі сонячні батареї, які знайшли, але погода, як бачиш, не балує. Ці жуки, чи хто вони там, можуть напасти будь-якої миті, а ми тут — голі! І за такої ситуації ти пропонуєш відкласти відліт. Так я б прискорив його, якби міг!

Він чекав моєї реакції, але я й далі мовчав.

— Ти мене чуєш?

Я мовчав. Думав, чи сказати йому про арсенал. Якби знав, що це допоможе — я б залюбки так і зробив. Власне, для того я зараз й прийшов. Начхати на трибунал і все інше — аби тільки її знайшли. Та якщо там і справді якийсь непотріб, я просто сяду за ґрати, і моя Ельза втратить останній шанс…

— І найголовніше, — продовжив комендант. — Ти відмовляєшся вірити в загибель доньки й дружини, — (я мимоволі сіпнувся на слові «загибель»), — і я б теж не вірив на твоєму місці. Але те, що ти не віриш, не значить, що вони живі. Розумієш мене?

«Пішов ти, — сказав я подумки. — Ти ж мене не розумієш».

— Адже тут не лише солдати, Гілю, — він намагався зазирнути мені в очі, але я втупився в підлогу. — Не забувай, скільки з нами інших дітей.