— Щодо доньки. Ви обіцяли привести її, якщо я погоджуся співпрацювати. Але це неправда.

Жінка повернулася на своє місце, і я жадібно прикипів до неї поглядом, намагаючись що-небудь роздивитися за відблисками на масці. Зізнаюсь, я сподівався, що просто забув момент, коли знайшов свою Ельзу, — як іще недавно не пам’ятав дня, коли вона пропала.

Сподівався, що ця жінка (її манера підтискати тонкі губи видається мені ніби знайомою) скаже не молоти нісенітниць, бо моя донька вже тут і чекає, коли ми закінчимо. Але вона не сказала. А найгірше те, що вона нічого й не підтвердила. Жінка відповіла у своїй коронній манері, запитанням на запитання:

— Ти щось згадав?

— Моя донька знайшлася? Так чи ні?

— Отже, згадав, як пропала, — і жінка зробила позначку в планшеті. — Ось і чудово. Тепер ти пам’ятаєш, куди подів арсенал.

— Насрати на ваш арсенал! Що з моєю донькою!

— Не знаю, — вона розвела руками. — Можливо, її так і не знайшли. Чи знайшли, і вона просто зараз сидить у сусідній кімнаті й чекає зустрічі з тобою. Може, навіть дивиться на тебе з того боку дзеркала.

Я мимоволі повернув голову, глянувши на своє відображення.

— Сам ти цього не згадаєш, — продовжила вона. — А я не скажу, поки не дізнаюся, де арсенал.

— А що як я не пам’ятаю!

— Пам’ятаєш. Твоя пам’ять відновлюється хронологічно. Ельза пропала вдосвіта, одразу після викрадення арсеналу. І щойно ти про це згадав. Тепер просто розкажи, де зброя, і ми покладемо цьому край.

Я думав, чи слід їй сказати. Що небезпечніше — розкрити карти чи почати з нею гру? А раптом Ельза справді в сусідній кімнаті… Раптом усе, про що я можу мріяти, всього лише на відстані одного спогаду — того, де ми носимо чортові ящики з написом «SWEAR»… І варто мені розповісти, що ми зробили з ними, двері відчиняться й мені на шию кинеться моя маленька Ельза! Бажання повірити в це було таке сильне, що я майже здався. Але інша частина мого «я» повторювала фразу, яку трохи раніше кинула моя допитувачка.

«До ранку я встигну. А потім з ним у будь-якому разі — все».

Це був той самий внутрішній голос, який так наполегливо вмовляв мене не летіти на Іш-Чель. «Потім — кінець! — як божевільний волав він. — Потім — кінець!»

— То що з арсеналом, лейтенанте? — наполягала вона.

— Не пам’ятаю… Справді, я б з радістю, але…

— Скажи хоча б, із ким ти його ховав? Ти б не перетягнув усе сам.

Я знову похитав головою й відвів погляд. Раптом прочитає по очах, що я брешу… Жінка нахилилася, наблизивши прозоре забрало майже впритул до мого обличчя. Стало не по собі. Якийсь час я дивився убік, потім таки повернув голову. Та побачив лише власне напівпрозоре відображення в масці.