— Можна запитання, сер? — процідив я крізь зуби, наголошено офіційно.

— Авжеж.

— У вас є серце?

Я вклав у цю фразу стільки зухвальства й образи, скільки зміг. Він гмикнув і опустив очі. Мені здається, я завдав йому болю.

— Якщо тобі цікаво, синку, — сумно мовив він, — п’ятнадцять років тому після поранення мені замінили серце на кардіопротез. Але повір старому солдатові… Я б особисто пішов туди з тобою й ризикнув усім заради твоєї сім’ї. Якби мав право так зробити. І якби в тому був щонайменший сенс. Але сенсу немає — це звичайнісіньке самогубство. Я не піду на нього, синку. Ніхто б не пішов. Розумієш мене?

Клубок у горлі заважав мені відповісти, і я просто кивнув. Я ненавидів його тієї миті. Ненавидів за те, що він каже правду. Я підвівся й спробував вичавити з себе щось схоже на «дозвольте піти». Він мовчки кивнув мені, і я вийшов. Я майже втратив надію. Майже. І поки від цього «майже» залишається хоч дещиця, я не заспокоюся.

9

Як там Ельза?

Я сіпнувся всім тілом і спробував підхопитися. Наручники, боляче врізавшись у зап’ястя, хутко посадили мене на місце. Ельза зникла! Спогад про це немов позбавив мене хребта, не залишивши сил навіть просто сидіти.

Жінка на мене не дивилася. Її голова була задерта до стелі. Лампи знову мерехтіли, і здавалося, вона чекає, що вони ось-ось вибухнуть.

— Ви збрехали мені, — сказав я.

— Заткнися, — вона підняла руку, не зводячи погляду з ламп.

Раптом світло згасло зовсім, зануривши нас у пітьму. За кілька секунд у коридорі затупотіли підошвами люди. Удалечині хтось майже істерично заволав: «Марш-марш-марш!»… Залилася гнівним ревінням індукційна гвинтівка. Ще одна. Пролунав чийсь розпачливий крик… Потім звуки стали віддалятися. За пів хвилини знову запанувала тиша. Я вертів головою, намагаючись хоч щось розрізнити, але пітьма була — як у крота в сраці. Раптом світлові панелі загуділи й засвітилися, боляче різонувши по очах. Я замружився. Повільно розплющив очі. Панелі нудотно блимали.

— Ось що ми зробимо, — стривожено сказала допитувачка. — Ці чортові стільці прикручені до підлоги — якщо женці прорвуться, я навіть не встигну тебе вивести. Тому я відстібну наручники від стільця. А ти не встругнеш дурниці. Домовилися?

— Планета Іш-Чель, — повільно сказав я. — Ось де ми.

— Браво, — вимовила вона, знову не зводячи погляду з лампи. — З поверненням у реальність.

Вона обійшла мене ззаду й стала возитися з наручниками.

— Ви мені збрехали, — повторив я.

— Щодо чого? — вона знову скувала мої руки — цього разу просто перед собою, і, за бажання, я міг підвестися.