…Мої роздуми перервало клацання замка. Увійшла ота дівчина з кавою. Цього разу напій був з молоком, як я й просив. Думав, Вандлик вижене її чи принаймні гаркне, щоб та поквапилася, але ні. Я взяв стаканчик. Куштувати не хотілося — нехай спершу ця бідося піде — про всяк випадок. А Вандлик, і справді, наче чекала, коли я ковтну. Я тримав стаканчик і не пив. Дівча пом’ялося трохи і вже розвернулося, щоб іти, аж Вандлик тихим голосом спинила її:

— Рядовий! Упор лежачи! На кулаках.

Схоже, причини для знущань їй не дуже й потрібні… Дівчина слухняно витягнулася в струнку на прямих руках. Вандлик уважно оглянула її позу й знову перевела погляд на мене.

— Гілю, залишилося менш як п’ятнадцять хвилин. Просто скажи, де арсенал. На неї не звертай уваги, мої бійці німі, як каміння.

Я мовчав, удаючи, що мені вкрай цікаво дивитися на дівчину, яка витягнулася в «планці».

— Буду відверта, лейтенанте. Те, що з комендантом стався нещасний випадок, — на двох останніх словах вона наголосила, — особисто мене позбавило від цілого шатла проблем. Здоровенного такого шатла неприємностей… Р-Р-РАЗ!

Я здригнувся. Різке «раз» вона гаркнула на адресу дівчини-конкістадора, і та слухняно віджалася. Казати «два» офіцерка контролю не стала.

— І, чесно кажучи, — продовжила Вандлик, — тільки я одна з усієї колонії схильна вбачати в цьому нещасному випадку щось більше, ніж збіг обставин.

Я й далі не зводив погляду з дівчини. Було видно, що в цій позиції, спершись на кулаки й витягнувшись у струнку, їй важко. Навіть дихання пришвидшилося. Вандлик підвелася й пройшлася туди-сюди кімнатою.

— ДВА! — гаркнула вона.

Я знову сіпнувся. Дівчина ще раз віджалася. Зі мною Вандлик говорила в тій манері, що трохи присипляє, тому кожен її вигук звучав, як удар батога.

— Найголовніше, що я тебе розумію. Розумію твої мотиви. Особисто я вчинила б так само. І з арсеналом, і з цим тюленем у генеральських погонах. ТРИ!!!

Дівчина віджалася й знову завмерла.

— Іще десять хвилин, Гілю, й автоматика відновить спостереження. І я не зможу говорити з тобою відверто і прямо.

З цими словами Вандлик критично оглянула стійку бідної дівчини.

— Р-Р-РІВНІШЕ! — гаркнула вона і вдарила дівча черевиком у живіт; та лише крякнула й сильніше напружила корпус, витягнувшись у струну.

Й одразу спокійним тоном Вандлик звернулася до мене:

— Але тепер, коли ти знаєш, що саме в тому арсеналі, можеш просто сказати мені, де він. ЧОТИРИ! П’ЯТЬ! ШІСТЬ!

Цього разу після кожного віджимання Вандлик носаком черевика гатила дівчину в живіт.

— Не можу більше… — тихо видихає дівча.