Він іще секунду вагався, потім, очевидно, подумавши, що втікати напередодні евакуації нікуди й нерозумно, відімкнув двері.

Вандлик здивовано підвелася з ліжка.

— Привіт, Ніколь. Як ти?

Називати її «на ти» було геть незручно. Майже фізично — так ніби я вимовляв це чужим ротом. І я боявся, що Вандлик не зрозуміє, що й до чого. Її очі й справді полізли на лоба, і я поспішив продовжити:

— Я збираю твої речі, і… Там у тебе чорт ногу зламає, як завжди. Якби ти розказала… Е…

У цей момент я підморгнув їй. Боюся, підморгування вийшло геть не змовницьке, а саме двозначне, тому що Вандлик набула ще ошелешенішого вигляду. Я обернувся до конвоїра, показуючи йому, що мені незручно говорити при ньому. Той зніяковіло відійшов і сів на свій табурет, залишивши двері навстіж.

— Серйозно? — запитав я. — Тобі цікаво, в якій шухляді офіцер Вандлик зберігає свою білизну?

Хлопець зашарівся, але не поспішав зачиняти дверей. Він не такий дурний, як мені видалося.

— Нехай дивиться, — раптом сказала Вандлик.

А потім стрімко підійшла до мене, схопила за плечі й поцілувала в губи. Від несподіванки я ледь усе не зіпсував, адже першим моїм поривом було відсахнутися. На щастя, я просто не встиг це зробити — вона взяла мене рукою за потилицю й пригорнула до себе. Зрозумівши, що це вистава для конвоїра, я відповів на цілунок і відразу відчув язик Вандлик у себе в роті. Не знаю, чи потрібно було грати аж так натурально, але вона цілувалася абсолютно по-справжньому, ще й так пристрасно, що я трохи отетерів.

Двері за моєю спиною легенько стукнули.

— Мені доведеться вас замкнути, — пролунав голос конвоїра з того боку.

Я хотів відповісти, але Вандлик не дала, вона й далі цілувала мене, аж поки не клацнув у дверях замок. Тільки після цього вона повільно зупинилася, затримавшись іще на секундочку на моїх губах, як після справжнього поцілунку.

— Ти або поганий актор, або погано цілуєшся, — весело сказала Вандлик, сідаючи на нари із прозорого пластику.

— Актор… — чомусь сказав я. — Поганий…

— Я так і подумала. Кажи вже, що там із моїми трусами. Або що там у тебе сталося?

З чого почати? Що взагалі сказати? Я не забув, як вона рила під мене в історії з Окамурою. Думаю, Вандлик так і не викреслила мене зі списку підозрюваних. О ні, тільки не вона. Найімовірніше, вона не просто підозрює, а знає, що це ми порішили капрала в госпіталі. Хто я для неї в такому разі? Убивця? Хлопець, що пхає носа не у своє просо?

В її очах зараз було написано єдине почуття — цікавість. І, може, зовсім трохи здивування. Не більше. З іншого боку, Вандлик прекрасно вміла грати в кішку-мишку. А я, треба сказати, не дуже. Тому вирішив не грати. Зовсім. Думаю, єдиний спосіб добитися від неї чогось — розкрити карти.