Запам’яталися очі того хлопця. Здивовані… Ще не зрозумів, що вже мертвий. І тільки дивиться так… Ображено. І вираз обличчя — дитячий. Наче він хлопчисько, і йому светр порвали, і мама насварить… Командир його до стіни притиснув і ще раз ножем кудись під щелепу тицьнув… А він долоньку виставив, щоб захиститися… Ніби його не вбивають, а просто — стусанів дають. І беззвучно сповз на підлогу… Навпочіпки… Усе тривало пів секунди, може. Це в мене в голові розтяглося на пів години. Другого ми живим узяли. А я все про того хлопця думав. Як назад ішли — і не пам’ятаю.

…Я зупинився, повернувшись зі спогадів у сонячний день в покинутому секторі нашої колонії, яка, певно, завершує останні приготування до відльоту. Я не зроблю цього. Маячня це! Нісенітниці! Не вбиватиму я людину просто тому, що вона стоїть на моєму шляху. Фу, жах який! Я намагався викинути з голови моторошну картину вбивства, яка зринула в моїй пам’яті. Не буду. Не знаю, що стану робити, але вбивати точно не буду! Залишуся тут, і хай там як! Попрошу Алекса забути який-небудь контейнер з їжею… А найстрашніше, що я не знаю, чи знайду Ельзу. Адже я буду сам. І якщо знайду — гадки не маю, як ми тут виживатимемо! Хоча кого я обманюю! Ми не виживемо на Іш-Чель.

Ні, так теж не можна… Треба сподіватися хоч на щось… І раптом я зрозумів. Я ось що зроблю. Я піду до нього додому, тицьну пістолет йому в лице й вимагатиму скасувати евакуацію. Точніше, спершу я ще раз поговорю з ним по-людському… Та кого, з біса, я переконую! Я не зможу застрелити людину отак — з півтора метра. Наш армійський інструктор — вусатий хрипкоголосий вояк із трьома пораненнями — казав, що це найскладніше. «Ви повинні бути готові вистрелити ворогові ПРОСТО В ЛИЦЕ-Е-Е!!!» — люто викрикував він, витріщаючи очі. А потім говорив дуже серйозно: «Це дохріна як складно, хлопці! Особливо вперше. Тож — готуйте психіку заздалегідь. Уявляйте собі це в усіх подробицях. Щоб шкірою відчували…».

І я уявив. Уявив, як цілюся комендантові в обличчя. А він спершу не вірить, що вистрелю. Може, злиться. Або знову каже мені «синку» і вмовляє прибрати ствол. Але я розумію, що обговорювати більше нема чого, і натискаю на спусковий гачок. З пістолетом має бути легше, як із ножем. Він просто впаде позбавленою життя ганчір’яною лялькою, — на такі я надивився на Проксимі… Й одразу перестане бути ставним… Вигнеться в дурнуватій позі, і з-під його футболки стирчатиме живіт…

От же ж каторжанська душа! Та я просто не зможу це зробити!

Але щось же зробити треба! Що? Може, влаштувати «нещасний випадок»? Хоча це ще більший ідіотизм. Які, з біса, нещасні випадки можуть бути на Іш-Чель! Впустив фен у ванну? Чи можуть?