Я пам’ятаю біль і свій переляк, пам’ятаю повторювані осині укуси й те, як я став плакати й істерично лупити себе по кишені. Зараз у мене за пазухою було двоє смертельно небезпечних інопланетних хижаків, які через невизначений час мають прокинутися. Навіть гніздо заснулих шершнів було б більш невинною ношею…

Я вийшов до генералового будинку вчетверте. Нічого не змінилося — він досі мудохався коло дверей. Мабуть, потрібно зайти на п’яте коло і вже потім щось вирішувати. Підходити, поки він там, у будь-якому разі безглуздо… Аж ось генерал підхопив коробку з упакованим кріслом і зайшов усередину. Я хотів кинутися до його дому бігцем, але стримав себе — не вистачало, щоб на мене хтось звернув увагу. Заборонивши собі озиратися, я підійшов до його дверей і постукав.

Генерал відчинив і здивовано підняв брови.

— Е-м-м-м… Лейтенанте?

— Перепрошую, що потривожив вас удома, сер… Не застав на робочому місці, а… мені потрібно обговорити одну важливу річ… Сер…

— Слухаю тебе, — комендант сперся на одвірок, готуючись вислухати мене у дверях.

— Для початку хочу перепросити за слова, що у вас немає серця…

Генерал відмахнувся, але було видно, що він розчулений.

— Я справді не хотів, — сказав я.

— Не потрібно, не вибачайся. Багато батьків на твоєму місці задушили б мене, а тут… Я ж розумію, і…

— Ви дозволите ввійти, сер? Мені потрібно буквально десять хвилин… Максимум… Може, ви підкажете, як мені бути…

— Якщо ти не проти, Гілю, давай тут. Там у мене — коробка на коробці, ніде й сісти.

Я потоптався на місці. Немає сенсу починати розмову ззовні…

— Я б сів, правду кажучи, — почав я, відчуваючи, що мій план розсипається на очах. — Не сплю вже чортзна-скільки, і…

— Синку, — твердо сказав генерал, — кажи, що ти хотів запитати.

Він не збирався впускати мене.

— Про свою доньку, звісно, — відповів я. — І… Добре… Я сяду тоді тут, ви не проти? Бо справді погано почуваюся.

І я сів просто на сніг там, де стояв, вдаючи, що мені геть кепсько. Думаю, мій вигляд був відповідний — від жаху, що женці можуть ось-ось прокинутися, у мене виступив піт і пересохло в роті.

— Це недовго, — сказав я, трохи перебільшуючи задишку. — Я знову ходив у втрачений сектор…

— Стривай, — перервав мене генерал; він роззирнувся, вочевидь ніяково почуваючись через те, що я сидів біля його ніг, як песик, просто на талому снігові. — Устань, будь ласка, там мокро й бруд…