* * *

Клайв Стейплз Люїс народився 29 листопада 1898 р. у північноірландському місті Белфасті, у сім’ї адвоката та доньки англіканського священика. Зі своїм старшим братом Ворреном, майбутнім військовим та літератором, він на ціле життя зберіг теплі, приязні стосунки. Коли Клайвові виповнилося чотири роки, його пес Джексі загинув під колесами брички, і це так вразило малого, що він оголосив: відтепер його зватимуть Джеком, і справді до самої смерті був відомий у колі сім’ї та найближчих друзів саме як Джек Люїс. Брати разом придумали казкову країну Боксен, населену тваринами, які вміли говорити; без сумніву, власне у Боксені криється найдавніше коріння чарівного світу Нарнії, яку так само населяли речисті звірі. У віці десяти років Люїс переживає першу у своєму житті справжню трагедію: від невиліковної хвороби помирає його мати. Після кількох не надто вдалих років, проведених у різних школах — у тогочасній Британії побутувало переконання, що «справжню» освіту можна здобути тільки поза домом, у школі-інтернаті, і згодом Люїс доволі реалістично змальовував деякі епізоди свого шкільного життя, приміром, у «Срібному кріслі», — він потрапив нарешті до справжнього вчителя, якого відтоді згадував незмінно з великою повагою. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме у Великому Букгемі, що в англійському графстві Суррей, в домі професора Вільяма Т. Керкпатрика, який узявся навчати Люїса приватно, було закладено підвалини тієї ерудиції та достоту енциклопедичних знань з мов, літератури, міфології та культури, якими згодом відзначався письменник. У своїй автобіографії під назвою «Заскочений радістю» (1955) він пише: «Я — витвір довгих коридорів, порожніх осяяних сонцем кімнат, тихих сходів, досліджуваних на самоті горищ, ледь чутного булькотіння води у баках та трубах, шуму вітру під черепицею… а ще — безконечних книжок».[3] I вдома, у Белфасті, і в професоровій оселі книги були повсюди — «в кабінеті, у вітальні, в гардеробі, вони стояли в два ряди у великій шафі на сходовому майданчику, лежали у спальні, громадилися високими — мало не у мій зріст — купами на горищі… Мені ніхто нічого не забороняв, і довгими сльотавими днями я знай тягнув з полиць том за томом…».[4] У дитинстві Люїсові припали до душі твори фактично невідомих у нас письменниць Едіт Несбіт і Беатріс Поттер — класиків англійської дитячої літератури, а також Свіфтові «Мандри Гуллівера», згодом він захопився кельтськими і давньоскандінавськими міфами та ісландськими сагами, прочитав «Quo vadis» Генрика Сенкевича та «Бен-Гура» Лю Болеса, твори Вольтера, Мільтона і Спенсера, а пізніше, прислухаючись до порад професора Керкпатрика, який задля власного задоволення навчав його греки, поринув у світ грецьких міфів та героїв Гомера. У Бога професор не вірив, і Люїс також оголосив себе атеїстом — почасти під впливом Керкпатрика, а почасти через те, що християнство на той час видавалося йому лишень громіздкою системою зашкарублих, обтяжливих обрядів та міфів, які на позір не витримували перевірки елементарною логікою. Пізніше він зазначав, що одним із найсильніших аргументів на користь атеїзму виявилися для нього такі рядки з Лукрецієвої «Природи речей»: