Після цих признань обидва ніяково замовкли. Лулетта Бамбен, яка саме нагодилася до майстерні й побачила Лецвіта, аж заклякла від подиву.

— Здорова! — мовив гість, цілуючи її. — Ми тільки на тебе й чекали, щоб іти.

Узявшись попідруки, — Лулетта між двох колишніх ворогів, — усі троє вирушили на вулицю Святого Вінсента. Пуар’є йшов сумний; його гризла думка: чи не важить він оце своєю гідністю? Але товариші радісно й гучно привітали їхнє замирення, і вечірка тривала до пізньої ночі.

У наступні дні газети так само приділяли багато уваги Лецвітовим картинам. Інтерес громадськості був невтолимий, і більшість газет люди розкуповували до останнього примірника. З цього приводу одна з них зауважила, що від часів визволення жодна політична подія не викликала такої цікавості серед широких мас французів. Лецвітові за допомогою друзів та завдяки різним хитрощам ще тиждень вдавалось уникати журналістів. Та, зацькований, зраджений жінкою, яка в нього прибирала, він таки капітулював і прийняв журналістів у себе в майстерні. Його безліч разів фотографували і сяк і так, він виглядав далеко не блискуче й не знав, що відповідати на більшість із поставлених йому запитань: «Як ви працюєте? Що думаєте про живопис? Який вплив справить ваша творчість на живопис узагалі?» І ще десятки таких самих запитань, як оці. Поки він отак страждав, одна американська журналістка поцупила його зубну щітку й ґудзика від комірця, щоб повезти їх з собою до Нового Світу на згадку. Зарубіжна преса — спершу вона зустріла була Лецвіта з недовірою — теж зчинила довкола його поживного живопису неабиякий галас. «Чікаго геральд» за великі кошти відрядила до Парижа групу вчених, щоб ті вивчили Лецвітів живопис і визначили природу фізичних та хімічних чинників його поживних якостей. Вчені ретельно дослідили багато картин, узяли проби, поробили всілякі аналізи, але не знайшли нічого такого, чого б не було в картинах решти художників. Мистецтвознавці досягли не більше, ніж учені. Критики вивчали Лецвітів живопис прискіпливо і зі знанням справи, проте все, що вони писали, однаковою мірою стосувалося й картин багатьох інших художників, живопис яких не мав поживних властивостей. Це явище заскочило їх так зненацька, що отого зрозумілого й зручного, до якого вони звикли, тепер було не досить, аби засвідчити їхню обізнаність, а це ж бо чи не єдина мета будь-якої критики. Зрештою, не всі вони були прихильники Лецвіта. Декотрі критики ставилися до нього аж надто суворо, розцінюючи поживні якості його картин як явище досить курйозне — щось на зразок ярмаркового атракціону, те, що не має і не може мати нічого спільного з живописом.