— Заспокойтеся. Тепер і ви не голодуватимете. Я дам вам усе, що треба.

Лецвіт пішов углиб майстерні і зняв із цвяха невеличке полотно, на якому було зображене яблуко та склянка вина. Стара скоса стежила за ним, сердито підібгавши губи. Картину вона просто вихопила в нього з рук.

— Не дуже вона й велика, — різко зауважила стара. — Та й так добре. Дякую. Але дообідаю я все ж таки з вашої.

Вона знову втупилася в «Гармоніста», а тим часом у двері постукали. Лецвіт відчинив і побачив бідно вдягнену виснажену молоду жінку, яка тримала за руку блідого й аж наче очманілого хлопчика років семи-восьми. Жінка дивилась на художника боязко і з благанням, не знаючи, що сказати. Лецвіт запросив її до майстерні й підвів до одної з картин. Сторопілий хлопчик крутив на всі боки головою й задивлявся на все, крім картини. Нарешті якась деталь на ній привернула його увагу, він без зайвих слів зрозумів, що треба робити, й уже не гаяв жодної хвилини. Бабуся, що вже наситилася, тепер злими, колючими очима стежила за цими двома. А мати, не зважуючись сама скористатися з нагоди, тільки дивилась, як підкріплюється син, і скромно, аби переконати Лецвіта, що не зловживає його люб’язністю, розглядала шибки на вікнах.

— А ви ж чого не їсте? — підбадьорив її художник.

Вона вдячно всміхнулася до нього, нахилилась уперед, ніби збиралася кинутись на картину, і втупилася в неї ще жадібніше, ніж хлопчик. Довго дивився Лецвіт на ці дві тендітні постаті з вузькими, мов шийка в пляшки, плечима, на безкровні кощаві потилиці. А тоді приніс іще одну картину — невеличкий етюд із квітами, що його намалював два дні тому. Стара подибала за ним і прошепотіла:

— Не тринькайте своє добро на оті злидні! То нікчеми. Ледарі, нероби — ось вони хто. Зараз я їх сама вижену.

— Знаєте, мені так і кортить віддати їм вашу картину! — відрубав Лецвіт. — У вашому віці не варто перевантажувати шлунок.

Налякана стара притисла до себе картину й задріботіла, щось буркочучи, за двері. Коли мати з хлопчиком, нагодовані й забезпечені на майбутнє, теж пішли, Лецвіт замкнувся на ключ і вирішив нікому більше не відчиняти. «Скінчиться тим, що я не матиму й хвилини для роботи, — міркував він. — Так у мене скоро не залишиться жодного полотна». Та не встиг він узятися за пензель, як на сходах залунав тупіт багатьох ніг. У двері загрюкали кулаками. Почулися крики:

— Ану відчиняй, свинтусе! Ми ж знаємо, що ти не в Нью-Йорку. Та швидше, а то ми тобі покажемо, де раки зимують!

Сміючись, Лецвіт відчинив двері, і майстерня сповнилася веселим галасом. То прийшли його привітати монмартрські приятелі-художники. Вранці вони змовилися нічого не їсти і прийти о четвертій до нього на обід. З собою вони принесли квіти й шампанське. Майже всі — Лецвіта це розчулило і трохи засмутило — надягли свої найкращі костюми. Спершу гості, хоч і намагались поводитися за панібрата, губилися перед Лецвітом і ніяковіли, так ніби їхній друзяка враз став чужий і далекий. Та потроху вони оговталися, помітивши, що Лецвіт анітрохи не змінився. Ніяковість швидко зникла. Всі так розвеселилися, так розходились, що Жирафа захмеліла, не випивши й краплі вина, і знову виставила напоказ свої хлопчачі груди. Лецвіт завбачливо повідвертав усі свої картини лицем до стіни.