Проте обідав він майже завжди вдома, а потім відпочивав хвилин десять, сидячи на терасі патіо, слухаючи крізь сон, як під густими кронами мангових дерев співають служниці, як кричать вуличні торговці та гуркочуть мотори в затоці біля портових причалів, звідки долинав запах мастила, витаючи в жаркі дні навколо будинку, мов ангел, засуджений на гниття. Потім протягом години читав книжкові новинки, насамперед романи й історичні трактати, і навчав співу та французької мови домашнього папугу, який уже багато років був місцевою знаменитістю. О четвертій доктор Урбіно випивав великий глек лимонаду з льодом і вирушав на візити до хворих. Незважаючи на похилий вік, він відмовлявся приймати пацієнтів у кабінеті й далі відвідував їх удома, як робив завжди, ще від часів, коли місто було наче великий дім і неважко було дійти пішки в будь-який його кінець.

Повернувшись із Європи, він став роз’їжджати у фамільному ландо, запряженому парою гнідих, а коли той екіпаж відслужив своє, замінив його на одноупряжну відкриту коляску і завжди їздив у ній, виявляючи цим цілковиту зневагу до моди, коли вже кінні екіпажі почали виходити з ужитку і єдині з них, які ще лишалися в місті, служили для катання туристів та перевезення вінків у похоронних процесіях. Хоч він і не хотів іти на пенсію, проте усвідомлював, що зверталися до нього тільки у безнадійних випадках, та вважав, що це теж певна форма спеціалізації. Він умів поставити діагноз, лише подивившись на хворого, з кожним роком усе більше не довіряв патентованим лікам і з тривогою спостерігав, як лікарі дедалі частіше вдаються до хірургічного втручання. Він казав: «Скальпель — найпереконливіший доказ краху медицини». Вважав, що коли судити строго, то будь-які ліки — отрута, і що сімдесят відсотків сучасних ліків прискорюють смерть. «В усякому разі, — мав він звичай наголошувати на лекціях, — ті нечисленні ефективні препарати, які існують, відомі лише небагатьом медикам». Від юнацького запалу він згодом перейшов на позицію, що її визначав як «фаталістичний гуманізм». Кожен — хазяїн власної смерті, і єдине, що ми можемо вдіяти, коли вона нагряне, — це «допомогти вмирущому відійти без страху і без болю». Та незважаючи на ці крайні погляди, що вже увійшли до місцевого медичного фольклору, колишні учні приходили консультуватися до нього, навіть ставши відомими фахівцями, бо визнавали за ним те, що тоді мало назву «клінічного ока». Хай там як, а доктор Урбіно завжди був лікарем дорогим, винятковим, і його пацієнти жили виключно в старовинних будинках кварталу Віце-Королів.