Доктор Урбіно досі вважав, що вже наслухався всього на світі, але ніколи йому не доводилося чути нічого подібного, та ще висловленого так просто. Він дивився на неї і всіма своїми п’ятьма чуттями намагався закарбувати її в пам’яті такою, якою вона була в цю мить: у чорній сукні, незворушна, наче поганська богиня, з очима змії і трояндою біля вуха. Багато років тому на пустельному пляжі в Гаїті, де обоє лежали голі, після кохання, Херемія де Сент-Амур зненацька зітхнув і промовив: «Я ніколи не буду старий». Вона зрозуміла ці слова як рішучий намір боротися з руїнницьким впливом часу, але коханець пояснив: він твердо вирішив накласти на себе руки, коли йому стукне шістдесят.

Шістдесят Херемії де Сент-Амуру стукнуло 23 січня нинішнього року і тоді як останню дату він призначив собі переддень Трійці, що була найбільшим святом у місті, присвяченому культові Святого Духа. Усе, що сталося вчора увечері, вона до найдрібніших подробиць знала заздалегідь, і вони розмовляли про це не раз, обоє віддавшись невтримному потоку днів, яких ні він, ні вона не могли зупинити. Херемія де Сент-Амур любив життя з безумною пристрастю, любив море й любив кохання, любив свого собаку й любив її, і в міру того як наближалася фатальна дата, усе дужче вкидався в розпач, так наче близька смерть була не його добровільним вибором, а неуникною долею.

— Коли я вчора пішла від нього, він був уже не житець на цьому світі, — сказала жінка.

Вона хотіла була забрати собаку, але Херемія де Сент-Амур подивився, як той спить, улігшись біля милиць, і сказав, попестивши йому шерсть пучками пальців: «Щиро жалкую, але містер Вудро Вілсон піде зі мною». Він попросив її, щоб прив’язала собаку до ліжка, поки він писатиме листа, і вона скорилася, але зробила фальшивий вузол, щоб пес міг відв’язатися. То був єдиний учинок непослуху, який вона виправдала бажанням згадувати хазяїна, дивлячись у сумні очі його собаки. Але доктор Урбіно урвав її розповідь, повідомивши, що собака не відв’язався.

— Значить, не захотів, — сказала вона.

І навіть зраділа, бо їй хотілося спогадувати мертвого коханця так, як він попросив у неї учора ввечері, коли відірвався на мить від листа, якого вже почав писати, й поглянув на неї востаннє.

— Згадуй мене, дивлячись на троянду, — сказав.

Додому вона повернулася зразу після півночі. Лягла одягнена в ліжко й стала курити сигарету за сигаретою, припалюючи наступну від попередньої, — так чекала, поки він закінчить листа, що буде, як вона знала, довгим і нелегким. А незадовго до третьої ранку, коли почали завивати собаки, поставила гріти воду на каву, одяглася у строгу жалобу і зрізала на подвір’ї троянду, що першою розпустила вдосвіта пелюстки. Доктор Урбіно вже якийсь час тому збагнув, наскільки неприємним буде для нього спогад про цю нерозкаяну грішницю і, як йому здалося, зрозумів причину: лише особа, позбавлена принципів, могла так легко переживати горе.