Коли нарешті вони знайшли зазначений у адресі дім, за коляскою вже бігла зграя голих дітлахів, які реготали з театрального вбрання кучера, і той мусив пригрозити їм батогом. Доктор Урбіно, готовий до конфіденційного візиту, надто пізно зрозумів, що нема наївності небезпечнішої, ніж та, яка властива його віку.

Фасад будинку без номера мало чим відрізнявся від найубогіших, хіба тільки вікном, завішеним тюлевими фіранками, та великими дверима, знятими з якоїсь старовинної церкви. Кучер дзеленькнув молоточком, і тільки тоді, коли переконався, що це той дім, який вони шукають, допоміг лікареві вийти з коляски. Двері відчинилися без скрипу: за ними в сутіні стояла жінка вже не першої молодості, в усьому чорному і червоною трояндою за вухом. Незважаючи на свій вік — а їй було не менше, ніж сорок, — вона зберегла гордовиту поставу мулатки з золотавими, жорстокими очима, з гладенько зачесаним волоссям, яке облягало голову, наче шолом із тонкої криці. Доктор Урбіно не впізнав її, хоч кілька разів і бачив цю жінку крізь туман шахових партій у фотоательє, а колись навіть виписав їй рецепт на таблетки хіни від пропасниці. Він подав жінці руку, і вона взяла її в обидві свої не так для привітання, як щоб допомогти йому увійти в дім. У залі пахло лісом і, здавалось, чулися шерехи листя, хоча вона була заставлена меблями та досить вишуканими речами — і все на своєму місці. Доктор Урбіно не без почуття суму пригадав антикварну крамничку в Парижі в домі номер 26 на вулиці Монмартр, де був одного осіннього понеділка в минулому столітті. Жінка сіла і заговорила до нього каліченою іспанською мовою.

— Тут ви у себе вдома, докторе. Я не чекала вас так скоро.

Доктор Урбіно відчув себе зрадженим. Він подивився на жінку пильним поглядом, подивився на її строгу жалобу, на гідність, з якою вона переживала своє горе, і тоді зрозумів, що приїхав сюди марно, бо знала вона куди більше, ніж він, про все те, що було сказано й доведено в передсмертному листі Херемії де Сент-Амура. І справді. Вона була з ним за кілька годин до його смерті, як і протягом майже двадцяти років, коли поділяла його самотність з відданістю та покірливою ніжністю, і це можна було пояснити тільки коханням. Причому ніхто нічого не знав про їхні взаємини у цьому провінційному місті, де навіть державні таємниці були темою загального обговорення. А познайомилися вони в лікарні для подорожніх у Порт-о-Пренсі, місті, в якому вона народилась і де він прожив свої перші дні еміграції, а через рік по тому вона приїхала до нього сюди, ніби погостювати короткий час, хоча обоє знали, ніколи про це не домовляючись, що вона залишиться тут назавжди. Раз на тиждень вона прибирала й наводила лад у ательє, але навіть сусіди, схильні до найлихіших припущень, не здогадувалися про істинну мету її відвідин, бо, як і всі інші, вважали, що Херемія де Сент-Амур був калічний не тільки на ноги. Навіть сам доктор Урбіно. схилявся до такої думки на підставі аргументованих медичних висновків, і він ніколи не повірив би, що його приятель має коханку, якби той сам не розповів про це в своєму листі. В усякому разі докторові нелегко було збагнути, чому двоє дорослих людей, обоє вільні і позбавлені минулого, чужі будь-яким кастовим забобонам, обрали для себе ризик забороненого кохання.