Бо, по суті, життя колоніального міста, яке молодий Хувенал Урбіно любив ідеалізувати у своїх тужних паризьких спогадах, на той час перетворилося в чисту ілюзію пам’яті. У XVIII столітті комерція тут процвітала як ніде на узбережжі Карибського моря, і то насамперед завдяки невдячному привілею бути найбільшим на всю Америку ринком чорних африканських рабів. Крім того, тут була майже постійна резиденція віце-королів Нового королівства Гранади, які воліли правити країною, живучи на узбережжі Світового океану, а не в далекій та холодній столиці, де століттями сіялася мряка, порушуючи їм усяке відчуття реальності. Кілька разів на рік у гавані збирали ескадру галеонів, навантажених товарами з Потосі, з Кіто, з Веракруса — і в ті часи місто переживало годину своєї слави. У п’ятницю 8 червня 1708 року о четвертій пополудні галеон «Сан-Хосе», який щойно знявся з якоря курсом на Кадіс із вантажем коштовного каміння та дорогоцінних металів на суму в півмільйона мільйонів тодішніх песо, пішов на дно біля самого входу в гавань, потоплений залпами англійської ескадри, і тепер, через два століття, його досі не підняли на поверхню. Те казкове багатство, що лежало десь між коралових рифів під наглядом капітана, чий труп плавав навстоячки біля штурвала, історики мали звичай згадувати як символ міста, що затонуло в спогадах.

На протилежному березі затоки розкинувся житловий район Ла-Манга, де будинок доктора Урбіно стояв ніби в іншому часі, великий і прохолодний, з одним тільки поверхом, прикрашений портиком доричних колон на зовнішній терасі, яка височіла над гаванню — цим ставком міазмів, заповненим рештками корабельних аварій. Підлога в домі, від вхідних дверей до кухні, була вистелена білими та чорними плитками у вигляді шахівниці, й це часто пояснювали головною пристрастю доктора Урбіно, забуваючи, що то була слабість, притаманна всім виконавцям будівельних робіт каталанського походження, які на початку нинішнього століття спорудили цей квартал для скоробагатьків. Простора, з дуже високою, як і в усьому домі, стелею, з шістьма вікнами в людський зріст, що виходили на вулицю, зала була відокремлена від їдальні величезними вітражними дверима у старовинному стилі, де були зображені виноградні лози з важкими гронами та дівчата в бронзовому лісі, яких зваблювали, граючи на сопілках, фавни. Меблі для прийомів — серед них і маятниковий годинник, що скидався на живого вартового, — були всі англійського виробництва кінця XIX століття; зі стелі звисали світильники з гірського кришталю, і повсюди виднілися севрські чаші та вази й алебастрові статуетки із зображеннями поганських ідилій. Але в інших кімнатах будинку не було такого тісного єднання з Європою, тут упереміш з віденськими шезлонгами стояли плетені з лози крісла та обтягнуті шкірою табурети — вироби місцевих ремісників. У спальнях, крім ліжок, були ще чудові гамаки із Сан-Хасінто з барвистими торочками на краях, прикрашені ім’ям хазяїна у вигаптуваних шовком готичних літерах. Приміщення поряд з їдальнею, спочатку призначене для урочистих вечер, згодом пристосували під невеличку музичну залу, де відбувалися концерти у вузькому колі, коли гостями доктора Урбіно були знамениті виконавці. Щоб забезпечити в кімнаті цілковиту тишу, плиточну підлогу накрили турецькими килимами, купленими на Всесвітній виставці в Парижі. Був тут патефон найновішої моделі й поруч — етажерка з акуратно впорядкованими платівками, а в одному з кутків стояло фортепіано, накрите манільською шаллю, на якому доктор Хувенал Урбіно не грав уже багато років. Уся обстанова будинку свідчила про тверезий глузд і статечність господині, чиї ноги твердо стояли на землі.