Тітка Есколастіка була справжнім притулком розуміння й любові для єдиної дитини, яка народилась у шлюбі, позбавленому кохання. Вона опікувалася дівчинкою відтоді, як померла мати, й у відносинах із Лоренсо Дасою поводилася скоріше як співучасниця його дочки, а не як її тітка. Отож поява Флорентіно Аріси стала для обох однією з багатьох інтимних розваг, які вони мали звичай вигадувати, щоб скрашувати собі години нудьги. Проходячи через парк Євангелістів чотири рази на день, обидві зразу шукали поглядом худого, боязкого, нічим не примітного вартового, навіть у спеку майже завжди вбраного в чорне, який сидів під деревами і вдавав, ніби читає. «Сидить», — тамуючи сміх, казала та, що помічала його першою, до того як він устигав підвести очі й побачити дівчину та жінку, — випростані, неймовірно далекі від нього, вони перетинали парк, не вшановуючи його поглядом.

— Бідолаха, — мовила якось тітка. — Він не зважується підійти тому, що я з тобою, але якщо наміри в нього серйозні, то рано чи пізно він таки підійде і віддасть тобі листа.

Ніби передбачаючи безліч можливих перешкод у майбутньому житті небоги, вона навчила її спілкуванню за допомогою літер, утворених пальцями рук — незамінний засіб у забороненому коханні. Ці майже дитячі витівки розбуджували у Ферміни Даси цікавість, яка була для неї новим відчуттям, але минуло кілька місяців, а вона і в думці не покладала, що піде кудись далі. Згодом вона так і не збагнула, від якої миті розвага обернулася на тривогу, коли кров у неї почала нуртувати від бажання бачити його, а якось уночі вона навіть прокинулась, охоплена моторошним страхом, бо побачила, що він стоїть у ногах ліжка й дивиться на неї з темряви. І тоді всією душею захотіла вона, щоб справдилися тітчині пророкування, і стала благати Бога в своїх молитвах, щоб хлопець набрався мужності й передав листа, — так їй закортіло довідатися, що ж він їй скаже.

Але ці молитви не були почуті. Навпаки. Десь саме тоді Флорентіно Аріса в усьому зізнався матері, й вона переконала його не віддавати своїх ніжних звірянь, написаних на сімдесяти сторінках, отож Ферміна Даса мусила чекати аж до кінця року. В міру того як наближалися грудневі вакації, її тривога переходила в розпач, бо вона безперестану запитувала себе, як же вони зможуть бачити одне одного протягом трьох місяців, поки вона не ходитиме до колежу. Ці сумніви мучили її й на святвечір, коли вона вся затремтіла від передчуття, що він стоїть і дивиться на неї з натовпу, який зібрався в церкві на різдвяну службу, і серце її переповнилося тривогою. Обернути голову вона не зважилася, бо сиділа між батьком та тіткою, і мусила опанувати себе, щоб вони не помітили, як вона схвилювалася. Але виходячи з церкви, вона відчула його так близько у штовханині людей, так чітко вирізнила з натовпу, що, коли йшла по центральному нефу, непереборна сила примусила її подивитися через плече, і тоді за дві п’яді від своїх очей вона побачила інші крижані очі, мертвотно-бліде обличчя, закам’янілі від страху кохання губи. Приголомшена власною зухвалістю, вона вхопилася за руку тітки Есколастіки, щоб не. впасти, і та відчула крізь мереживо рукавички краплі холодного, як лід, поту і втішила небогу майже непомітним потиском щирої співучасті. А Флорентіно Аріса, наче сновида, блукав до самого світанку посеред тріскотняви ракет та гуркоту барабанів, посеред кольорових ліхтарів, вивішених над під’їздами, та галасливого людського натовпу, що давно прагнув миру, бачачи святкову метушню крізь серпанок сліз, приголомшений галюцинацією, що це він народився цієї ночі, а не Ісус Христос.