Ферміна Даса не подивилась на нього, не відірвалась від вишивання, але його рішучість прочинила двері, за якими був цілий світ.

— Приходьте сюди щодня, — сказала вона йому, — і чекайте, коли я сяду на другий стілець.

Флорентіно Аріса не збагнув, що вона мала на увазі, аж до наступного понеділка, коли, сидячи на лаві в парку побачив ту саму сцену, але з однією переміною: коли тітка Есколастіка пішла в дім, Ферміна Даса підвелася й сіла на її стілець. Тоді Флорентіно Аріса, з білою камелією в петельці піджака, перейшов через вулицю і став перед нею:

— Це найщасливіша мить у моєму житті.

Ферміна Даса не підвела на нього очей, а тільки пильно роззирнулася в обидва боки перед собою й побачила безлюдну вулицю, придавлену задушливою спекою, та вихорець гнаного вітром жовтого листя.

— Давайте, — сказала вона.

Спершу Флорентіно Аріса хотів був віддати їй усі сімдесят аркушів, які на той час знав напам’ять, — стільки разів читав їх і перечитував, — але потім вирішив обмежитися цидулкою на півсторінки, в якій написав тільки істотне: пообіцяв незламну вірність і любов до могили. Він дістав листа з внутрішньої кишені сюртука і простяг його розгубленій вишивальниці, яка досі не зважилася подивитись на нього. Побачила, як тремтить у закам’янілій від жаху руці синій конверт, і підняла кросна, аби він міг покласти листа, бо не хотіла неумисне видати, що й у неї мимохіть тремтять пальці. Отоді й сталось непередбачене: десь у гіллі мигдалевого дерева залопотів крильми птах, і його послід ляпнув, просто на вишивання. Ферміна Даса відсунула кросна й заховала їх за стілець, щоб він не помітив цієї прикрості, й уперше підвела на нього очі, які блищали від сліз. Флорентіно Аріса, незворушно стоячи з листом у руці, сказав:

— Це на щастя.

Вона подякувала йому першою усмішкою і майже вихопила листа в нього з рук, згорнула двічі й сунула за корсаж. Тоді він висмикнув з петельки сюртука камелію й подав їй.

— Це квітка зобов’язань, — заперечила вона. Потім, усвідомивши, що час збігає, знову заховалася за своєю стриманістю. — А зараз ідіть, — сказала, — і не приходьте, поки не дістанете від мене звістку.

Коли Флорентіно Аріса побачив Ферміну Дасу вперше, мати довідалася про все значно раніше, ніж син розповів їй, бо він утратив мову й апетит і не спав ночами, до ранку перевертаючись у ліжку з боку на бік. Та коли почав чекати відповіді на свого першого листа, то від хвилювання й тривоги заслаб на пронос і блювоту, аж хитався від запаморочення, раз у раз непритомнів, і мати вжахнулася, бо стан сина не так нагадував недугу кохання, як руйнівні симптоми холери. Хрещений батько Флорентіно Аріси, старий гомеопат, який був повірником Трансіто Аріси ще в часи її таємного кохання, теж спочатку стривожився, коли побіжно оглянув хворого, бо той мав слабкий пульс, дихав важко й уривчасто, а тіло його вкривали краплі холодного поту, як у приреченого на смерть. Але ретельніше обстеження показало, що гарячки в нього нема, ніде нічого не болить, а відчував він тільки одне — пекуче бажання вмерти. Доскіпливо допитавши спочатку юнака, а потім і матір, старий лікар ще раз переконався у слушності своїх давніх спостережень, що симптоми кохання збігаються з симптомами холери. Він приписав настоянку з липового цвіту для заспокоєння нервів і запропонував кудись виїхати, щоб знайти розраду на відстані, але Флорентіно Аріса прагнув якраз протилежного — втішатися своїми муками.