Його гарячка посилилася, коли наступного тижня в годину сієсти він без ніякої надії проходив повз дім Ферміни Даси і побачив, що вона й тітка сидять під мигдалевими деревами біля воріт. То було повторення просто неба картини, яку він бачив уперше в алькові кімнати для шиття: дівчинка, яка дає урок читання тітці. Але Ферміна Даса змінилася: вона скинула шкільну форму, і тепер на ній була лляна туніка з рясними складками, яка спадала з плечей, на взірець пеплума, а на голові — вінок з натуральних гарденій, що робили її схожою на увінчану богиню. Флорентіно Аріса сів у парку, там, де його напевне було видно, і вже не став прикидатися, ніби читає, а застиг із розкритою на колінах книжкою, втупивши погляд у ілюзорну дівчину, яка не обдарувала його навіть миттєвим поглядом жалості.

Спочатку він був подумав, що урок читання під мигдалевими деревами — то чисто випадкова зміна розпорядку, яка пояснювалася, можливо, нескінченним ремонтом у домі, але наступними днями зрозумів, що Ферміна Даса щодня і о тій самій годині сидітиме тут, досяжна для його погляду, протягом усіх трьох місяців, поки триватимуть вакації, і ця певність сповнила його новими надіями. Він не мав підстав сподіватися, що його взагалі помічають, не зауважив жодного знаку інтересу чи роздратування, але в її байдужості була якась іскра, і це надало йому сміливості приходити й далі. Аж якось у кінці січня тітка поклала шитво на стілець і залишила небогу саму біля воріт посеред жовтого листя, яке спадало з мигдалевих дерев. Збадьорений підсвідомим припущенням, що цю нагоду влаштували умисне для нього, Флорентіно Аріса перейшов через вулицю і став перед Ферміною Дасою — так близько до неї, що чув її уривчасте дихання, і його овіяло подмухом квітів, по якому він потім упізнавав її протягом усього свого життя. Стоячи з високо піднесеною головою, він заговорив до неї з тією рішучістю, яка вернулась до нього тільки через півстоліття — і задля тієї самої мети.

— Благаю вас про одне: взяти від мене листа, — сказав він їй.

Це був не той голос, який Ферміна Даса сподівалася почути від нього: він прозвучав виразно й зі спокійною упевненістю, що не мала нічого спільного з його завжди пригніченим виглядом. Не відриваючи погляду від вишивання, вона відказала:

— Я не можу взяти листа без батькового дозволу.

Флорентіно Аріса затремтів, почувши звук ніжного голосу, приглушені відтінки якого потім не міг забути до кінця своїх днів. Але опанував себе і зразу ж відказав:

— Спитайте в нього дозволу. — А тоді пом’якшив тон, додавши благально: — Це для мене питання життя чи смерті.