Вона сама не розуміла, навіщо взяла листа. Не дорікала собі за це, але зобов’язання дати відповідь, дедалі нагальніше, почало перетворюватись на перешкоду, яка заважала їй утішатися радощами життя. Кожне батькове слово, кожний його випадковий погляд, найзвичайнісінькі жести здавалися їй підступними хитрощами, спрямованими на те, щоб вивідати її таємницю. Вона так тривожилася, що уникала розмовляти за столом зі страху, що зрадить себе одним необачним словом, і стала ухильна навіть у розмовах із тіткою Есколастікою, дарма що та переймалася її притлумленою тривогою, як своєю власною. О будь-якій порі дня вона без потреби зачинялась у ванній і знову й знову перечитувала листа, намагаючись відкрити в ньому таємний шифр, магічну формулу, сховану в якійсь із трьохсот чотирнадцяти літер його п’ятдесяти восьми слів, сподіваючись, що вони повідомлять їй більше, ніж повідомляли. Але не знаходила там чогось іншого, крім того, що зрозуміла вже під час першого читання, коли, оглушена калатанням власного наче збожеволілого серця, побігла й зачинилась у ванній, де роздерла конверт, плекаючи ілюзію, що лист буде багатослівний і гарячковий, а побачила тільки напахчену парфумами записку, висловлена в якій незламна рішучість злякала її.

Спочатку вона не замислювалася всерйоз про те, що зобов’язана дати відповідь, але лист був такий однозначний, що ніяк не можна було знехтувати його. Отак Ферміна Даса терзалася сумнівами, аж поки раптом усвідомила, що думає про Флорентіно Арісу частіше і з більшим інтересом, ніж хотіла б собі дозволити, і навіть журилась у душі, чому о звичній годині він не приходить до парку, забувши, що сама ж таки попросила його не приходити, поки вона обмірковуватиме відповідь на листа. Кінець кінцем вона почала думати про нього так часто, як ніколи й ні про кого не сподівалася думати, відчуваючи його присутність там, де його не було, жадаючи побачити його там, де він не міг з’явитися, зненацька прокидаючись із фізичним відчуттям, що він дивився на неї з темряви, поки вона спала, отож того дня, коли вона почула його тверду ходу по всипаній жовтим листям доріжці парку, їй довелося зробити зусилля, переконуючи себе, що то не чергова витівка її фантазії. Та коли — з владними нотками в голосі, що аж ніяк не в’язалися з його завжди безпорадним виразом, — він зажадав від неї прямої відповіді, вона спромоглася перебороти раптовий страх і спробувала вийти зі скрути, сказавши правду: просто вона не знає, що йому відповісти. Проте Флорентіно Аріса переступив через провалля не для того, щоб зупинятися перед наступними.