Флорентіно Аріса знічев’я спостерігав, як розвантажують корабель, — на в’ючних неграх, — як переносять на берег коші з китайським фаянсом, роялі для старих дів у Єнвігадо, і надто пізно помітив, що серед тих, хто тут сходив, була й компанія Росальби. Він побачив їх, коли вони вже піднялись на середину схилу, в чоботях для верхової їзди, з парасольками екваторіальних кольорів, і тоді зробив те, чого не зважувався зробити протягом попередніх днів; прощально помахав Росальбі рукою, і всі троє у відповідь махали йому з такою фамільярністю, що в нього аж у грудях забило — і чому він осмілів так пізно? Він дививсь, як вони завернули поза складами, а слідом за ними мули, нав’ючені скринями, коробками для капелюхів та кліткою з немовлям, і трохи згодом вони вже тяглися, схожі на вервечку мурашок, понад краєм провалля, і зникли з його життя. Тоді він почув себе самотнім у всьому світі, й спогад про Ферміну Дасу, який останніми днями принишк десь у глибині, учепився в нього мертвою хваткою.

Він знав, що наступної суботи вона виходить заміж, причому весілля буде помпезним, і він навіть не матиме права померти за ту, кого палко кохав і кохатиме до кінця своїх днів. Ревнощі, доти втоплені в сльозах, тепер заволоділи його душею. Він благав Бога, щоб іскра Божого правосуддя вразила Ферміну Дасу, коли вона приготується присягтись у коханні та в покірності чоловікові, який любив у ній тільки дружину, що стане його суспільною окрасою, і тремтів у екстазі перед видивом нареченої, — його або нічиєї! — що лежить горілиць на плитах кафедрального собору, з помаранчевим цвітом, зволоженим росою смерті, й пінястим потоком фати, на плитах, під якими спочивали чотирнадцять єпископів, похованих біля центрального вівтаря. Але, втішившись помстою, він картав себе за свою ницість, і тоді бачив, як Ферміна Даса підводиться, спокійно дихаючи, чужа, проте жива, бо йому незмога було уявити собі світ без неї. Він не спав ночами, а якщо іноді сідав що-небудь перекусити, то тільки в ілюзії, що Ферміна Даса сидить за столом поруч, або навпаки: щоб позбавити її честі голодування заради неї. Іноді втішав себе певністю, що десь у сп’янінні весільного торжества або навіть у гарячкові ночі медового місяця. Ферміна Даса переживе раптову муку — нехай лиш протягом миті, бодай однієї миті! — коли в її уяві постане привид колишнього нареченого, зневаженого, приниженого, розтоптаного, і затьмарить її щастя.

Напередодні прибуття у порт Караколі, де закінчувався рейс, капітан звелів улаштувати традиційний прощальний бенкет із духовим оркестром, у якому грали матроси з його команди, та барвистим феєрверком, випущеним з капітанської рубки. Посол Великобританії пережив одіссею зі зразковим стоїцизмом, полюючи з фотокамерою на звірів, на яких йому не дозволили полювати з рушницею, і не було вечора, коли б він не з’явився до їдальні з візитом ввічливості. А на прощальний бенкет він прийшов у шотландському народному костюмі клану Мак-Тавіша і грав на козиці, мліючи від утіхи, і навчав усіх, хто виявляв таке бажання, своїх національних танців, і десь перед світанком його довелося майже віднести до каюти. Флорентіно Аріса, змучений тугою, забився в найдальший куток палуби, куди не долинали навіть відголоски гульні, й накинув на себе пальто Лотаріо Тугута, рятуючись від морозного холоду, що проймав його до кісток. Прокинувся він о п’ятій ранку з тим самим почуттям, з яким прокидається засуджений на смерть у день своєї страти, і протягом усієї суботи не робив і не думав нічого іншого — тільки хвилина за хвилиною уявляв собі з усіма подробицями весілля Ферміни Даси. Пізніше, після того як уже повернувся додому, він збагнув, що переплутав години і що все відбувалося зовсім не так, як він собі уявляв, і навіть знайшов у собі крихту глузду, щоб посміятися зі своїх фантазій.