— Якщо ти не зумієш написати простого ділового листа, то підеш підмітати сміття на молі, — сказав йому він.

Флорентіно Аріса прийняв виклик і став докладати неймовірних зусиль, щоб опанувати земну простоту ділової прози, наслідуючи зразкам нотаріальних архівів з тією самою ретельністю, якою колись наслідував модних поетів. Натомість він став бавити своє дозвілля в Порталі писарів, допомагаючи неписьменним закоханим складати напахчені парфумами цидулки, — у такий спосіб бідолаха розвантажував своє серце від слів кохання, яких не міг використати в документах митної служби. Та через півроку з’ясувалося, що хоч як крутив він шию своєму закам’янілому лебедю, він так і не зміг скрутити її. Отож коли дядько Лев Дванадцятий зробив йому догану вдруге, він визнав себе переможеним, але не без пихи.

— Мене цікавить тільки кохання, — заявив Флорентіно Аріса.

— Біда в тому, — відповів йому дядько, — що без річкового пароплавства не буде й кохання.

Він здійснив свою погрозу й послав племінника підмітати мол, проте пообіцяв, що поступово підійматиме його по щаблях службової драбини, аж поки він знайде своє місце на ній. Свого слова дядько дотримав. Жодна робота не могла зламати дух Флорентіно Аріси, хоч би якою тяжкою і принизливою вона була. Не бентежила його й жалюгідно мала платня, і жодного разу не втратив він притаманної йому незворушності, вислуховуючи образливі слова від начальників. Але невинним його теж не можна було назвати: кожен, хто перетинав йому дорогу, спізнавав на собі силу його незламної волі, здатної на все, хоч і схованої під виразом безпорадної розгубленості. Дядько прагнув домогтися, щоб для племінника не лишилося жодного секрету в справі річкового судноплавства, і за тридцять років своєї посвяти Флорентіно Аріса побував на всіх посадах, виявивши непохитну наполегливість. Усі обов’язки він виконував напрочуд уміло, розплутуючи кожну ниточку цієї таємничої мережі, що мала стільки спільного з ремеслом поезії, проте ніколи так і не пощастило йому здобути найомріянішу похвалу — за бодай один, пристойно написаний діловий лист. Не думаючи про це, навіть цього не усвідомлюючи, він усім своїм життям підтверджував слушність поглядів свого батька, який до останнього подиху твердив, що саме з поетів виходять люди з найпрактичнішим глуздом, що саме вони дають суспільству і найупертіших каменярів, і наймудріших та найвідчайдушніших управителів. Принаймні так охарактеризував небожеві його батька дядько Лев Дванадцятий, який мав звичай розповідати йому про це в години розчулення і змальовував образ брата скоріше як образ мрійника, аніж заповзятливого підприємця.