— Чорти його бери, — мовив він у півтемряві. — Мабуть, велика то цяця померла, коли по ній дзвонять у головному соборі.

Америка Вікунья, зовсім гола, прокинулась і сказала:

— Либонь, то дзвонять тому, що сьогодні Трійця.

Флорентіно Аріса не був великим знавцем церковних порядків і навіть не ходив на відправи, відтоді як перестав грати на скрипці, супроводячи церковний хор разом із німцем, який, крім того, навчив його телеграфної премудрості і про чию подальшу долю він ніколи не мав вірогідних відомостей. Проте він знав напевне, що на Трійцю дзвони не дзвонять. Подзвін оголошував жалобу по якомусь значному небіжчикові — Флорентіно Аріса знав це достеменно. Вранці йому зробила візит делегація карибських біженців і повідомила його, що вдосвіта помер у своєму ательє фотограф Херемія де Сент-Амур. Хоча Флорентіно Аріса не належав до числа його близьких друзів, він підтримував приятельські взаємини з багатьма іншими біженцями, які завжди запрошували його на свої публічні церемонії, а надто на похорони своїх людей. Але Флорентіно Аріса був певен, що то дзвонять не по Херемії де Сент-Амурові, який називав себе войовничим безвірником, був затятий анархіст і до того ж сам наклав на себе руки.

— Ні, — сказав Флорентіно Аріса, — такий подзвін можуть давати лише по урядовцеві високого рангу.

Америка Вікунья з її білим тілом, помережаним сонячними смужками від світла, що соталося крізь нещільно закриті жалюзі, була в такому віці, в якому про смерть не думають. Після обіду вони займалися любов’ю і тепер лежали, розморені сієстою, обоє голі, під вентилятором, гудіння якого не заглушувало скреготіння нігтів по блясі — то розгулювали по розжареному цинковому даху стерв’ятники. Флорентіно Аріса любив цю дівчину, як любив стількох інших жінок у своєму довгому житті, але жодної іншої він не любив з таким почуттям туги, бо мав непомильне передчуття, що коли Америка Вікунья закінчить вищу школу, він уже помре від старості.

Кімната, в якій вони лежали, більше скидалася на каюту корабля, стіни були оббиті дерев’яними рейками, пофарбованими кілька разів поверх первісного шару фарби, як це роблять на пароплавах, але спека тут була задушливіша, ніж вона буває о четвертій пополудні у справжніх каютах річкових суден; хоча й крутився над самим ліжком електричний вентилятор, але від розпеченого цинкового даху пашіло жаром. То була не спальня у звичайному будинку, а така собі каюта на суходолі, яку Флорентіно Аріса звелів збудувати для себе неподалік від своєї контори з єдиною метою — завжди мати до своїх послуг надійну схованку для своїх старечих любовних пригод. У будні там важко було заснути під гучні крики портових вантажників, скрегіт кранів у річковій гавані та оглушливі сирени пароплавів, які швартувалися до причалу. Але для дівчини тут був її недільний рай.