На Трійцю вони збиралися бути разом аж до тієї години, коли їй треба буде повернутися до інтернату, за п’ять хвилин перед молитвою до Пресвятої Богородиці, але подзвін нагадав Флорентіно Арісі про його обіцянку прийти на похорон Херемії де Сент-Амура, і він став одягатися поквапніше, ніж звичайно. Спочатку, як і завжди, заплів дівчині її косу, яку сам же таки й розплітав перед любощами, потім поставив її на стілець, щоб зав’язати шнурки на її шкільних черевичках, бо сама вона завжди зав’язувала їх погано. Він допомагав їй цілком щиро, і вона допомагала йому в цьому, так ніби виконувала обов’язок: обоє втратили відчуття різниці віку вже з перших побачень і ставились одне до одного з довірливістю чоловіка й жінки, які стільки прожили разом у мовчазному порозумінні, що вже не мали чого сказати одне одному.

З нагоди вихідного дня конторські приміщення були замкнені й темні, а біля безлюдного причалу стояв лише один пароплав із погашеними топками. Спека передвіщала дощ, перший у цьому році, але прозоре повітря та недільна тиша в порту, здавалося, свідчили, що наступні дні будуть погожими. На осяяній сонцем пристані світ здавався невблаганнішим, ніж у сутіні каюти, і ще тривожніше лунав подзвін невідомо по кому. Флорентіно Аріса та дівчина увійшли у всипаний селітрою двір, куди іспанці колись приганяли живий «чорний» товар перед тим, як вантажити його на кораблі, й де досі виднілися рештки гир та іншого іржавого залізяччя, що лишилося від работоргівлі. Машина чекала їх у затінку складів, і вони розбудили шофера, що заснув, схилившись на кермо, лише тоді, коли обоє вмостилися на задньому сидінні. Автомобіль об’їхав навколо складів, обгороджених дротяною сіткою, перетнув широке пустище біля затоки Людських Душ, де в давні часи був базар, а тепер дорослі чоловіки майже зовсім голяка грали в футбол, і вибрався з річкового порту, огорнутий хмарою гарячої куряви. Флорентіно Аріса був певен, що поховальні почесті не мали стосунку до смерті Херемії де Сент-Амура, але настійливість подзвону заронила в його душу сумнів. Він поклав руку на плече шоферові і, говорячи йому в саме вух І), спитав, по кому бамкають дзвони.

— А по отому лікарю, що з борідкою, — відповів шофер. — Як то пак його звуть?

Флорентіно Арісі не довелося надовго замислюватися, щоб зрозуміти, про кого йдеться. Та, коли шофер розповів йому, за яких обставин лікар помер, миттєва ілюзія розвіялася, бо історія видалась йому надто неправдоподібною. Ніщо не буває таким схожим на людину, як її смерть, а ця смерть ні в чому не збігалася з образом чоловіка, якого він собі уявив. Одначе це сталося саме з ним, хоч і здавалося чистим безглуздям: найстарший і найобізнаніший у місті лікар, до того ж один з найвизначніших городян з огляду на інші свої заслуги, помер у вісімдесят один рік, зламавши собі хребет, коли впав з мангового дерева, на яке поліз, намагаючись упіймати папугу.