Усе, що робив Флорентіно Аріса, відколи Ферміна Даса вийшла заміж, він робив лише в надії коли-небудь дочекатися такої звістки. І ось, коли ця мить настала, його опанувало не п’янке почуття тріумфу, яке він стільки разів собі уявляв безсонними ночами, а холодний жах: він виразно усвідомив, що сьогодні так само могли б дзвонити й по ньому. Сидячи поруч із ним у автомобілі, що підстрибував на бруківці, Америка Вікунья злякалася, побачивши, як він зблід, і запитала, що з ним таке. Флорентіно Аріса взяв її пальці — його рука була холодна як лід.

— Ох, дівчинко! — зітхнув він. — Мені не вистачило б і півсотні років, щоб усе тобі розповісти.

Про похорон Херемії де Сент-Амура він одразу забув. Висадив дівчину біля дверей інтернату, похапцем пообіцяв, що приїде по неї наступної суботи, і звелів шоферові везти його до будинку доктора Хувенала Урбіно. Сусідніми вулицями сунув потік автомобілів та найманих екіпажів, а перед будинком юрмився натовп цікавих. Гості доктора Ласідеса Олівельї, які почули сумну звістку в самому розпалі бенкету, прибули всім гуртом. У домі теж товпився люд і пробитися вперед було нелегко, проте Флорентіно Аріса зумів пройти аж до спальні, зіп’явся навшпиньки і через голови людей, які набилися в двері, побачив Хувенала Урбіно в подружньому ліжку, таким, яким мріяв побачити його аж від тієї хвилини, коли вперше про нього почув, — ні гідності, ні пихи не було на небіжчиковому обличчі, схованому під бридкою машкарою смерті. Трунар кінчав знімати з мерця мірку для домовини. Тут-таки, біля смертного ложа, стояла Ферміна Даса, зосереджена в собі й поблякла, в тій самій сукні щойно виданої заміж бабусі, в якій була на бенкеті.

Флорентіно Аріса уявляв собі цю хвилину до найменших її подробиць ще в дні молодості, коли цілком присвятив себе справі свого зухвалого кохання. Це задля неї він здобув славу й багатство, не надто замислюючись про засоби, тільки задля неї піклувався про своє здоров’я та зовнішність із доскіпливою увагою, що тодішнім чоловікам здавалася рисою не зовсім чоловічою, і з думкою про неї чекав він цього дня — чекав, ні на мить не впадаючи в безнадію. Усвідомлення того, що смерть кінець кінцем втрутилася на його користь, сповнило Флорентіно Арісу мужністю, потрібною йому, щоб повторити Ферміні Дасі в перший же вечір її вдівства клятву вічної вірності та невмирущого кохання.

Він не став приховувати від себе, що був то вчинок непоміркований, він навіть не встиг збагнути, як і коли це в нього вихопилося, він надто поспішав, боячись, що така нагода може більш ніколи не повторитися. Він хотів би, — і навіть не раз подумки це проказував, — щоб його слова прозвучали менш грубо, проте доля не залишила йому вибору. Він пішов із дому скорботи, з болем усвідомлюючи, що залишає Ферміну Дасу розтривоженою, як і він сам, але завадити тому, що сталося, ніяк не міг, бо відчував, що ця жорстока ніч була одвіку занесена в книгу долі для них обох.