— Я лише на хвильку заплющився, щоб дати очам відпочити.

Того вечора, вкладаючись спати, Леона Кассіані з жалем подумала, що останнім часом Флорентіно Аріса дуже подався й постарів.

На першу річницю з дня смерті Хувенала Урбіно родина розіслала запрошення на поминальну месу в соборі. На той час Флорентіно Аріса вже відіслав сто тридцять два листи, не одержавши у відповідь жодного, і це наштовхнуло його на сміливу думку піти на месу, хоч його й не запросили. То була така собі громадська подія, не дуже зворушлива, але вельми пишна. Крісла в перших рядах були довічно закріплені за певними особами, що передавали своє право на володіння ними у спадок, і кожне мало на спинці мідну табличку з ім’ям хазяїна. Флорентіно Аріса прийшов одним з перших, щоб сісти на такому місці, де Ферміна Даса, проходячи, не могла б його не помітити. Він вирішив, що найвигідніше з цього погляду зайняти одне з крісел у центральному нефі, розташованих зразу за іменними місцями, але наплив люду був такий великий, що й там не знайшлося йому вільного місця, і він мусив сісти в нефі для бідних родичів. Звідти побачив, як увійшла Ферміна Даса під руку із сином, вбрана в чорний оксамит до самісіньких зап’ястків, без жодної прикраси; її сукня, застебнута на довгий ряд ґудзиків від шиї до ступень, була схожа на єпископську сутану; голову вона покрила шаллю, обшитою кастильським мереживом, а не капелюшком з вуаллю, які були на інших вдовах, а також на багатьох сеньйорах, що тільки мріяли стати вдовами. Відкрите обличчя відсвічувало алебастром, ромбоподібні очі жили власним життям під величезними люстрами головного нефу, і йшла вона така випростана, така горда, так тримала себе в руках, що здавалася не старшою за свого сина. Флорентіно Аріса, стоячи на ногах, сперся пучками пальців на спинку крісла, поки в нього перестало паморочитись у голові, бо відчув, що він і вона були не на відстані семи кроків одне від одного, а в двох різних вимірах часу.

Ферміна Даса відбула церемонію на фамільному місці перед головним вівтарем, із тим самим виразом погорди, з яким дивилася б оперу, — правда, тут вона майже всю панахиду простояла. Але в кінці порушила літургійні правила й не залишилася на місці, щоб вислухати від усіх слова співчуття, як то було заведено, а сама почала обходити запрошених, щоб кожному окремо подякувати: поведінка незвична, яка, проте, цілком відповідала її незалежній вдачі. Вітаючи одного, другого, третього, вона дійшла нарешті й до стільців для бідних родичів і наприкінці розглянулась навкруги, аби пересвідчитися, що не забула привітати нікого з близьких знайомих. Отоді Флорентіно Аріса й відчув, як його мовби овіяло божественним вітром: Ферміна Даса побачила його. І справді, вона на мить покинула тих, хто її супроводжував, з тією невимушеністю, з якою завжди поводилася в світському товаристві, подала йому руку й промовила з лагідною усмішкою: