Їй здавалося це незбагненним, але в міру того як наближалася перша річниця з дня чоловікового скону, Ферміна Даса відчувала, що ніби входить у цілком нове середовище, затінене, мовчазне, прохолодне: у хащі непоправного й безповоротного. Вона ще цілком не усвідомила, — як не зрозуміла цього навіть через кілька років, — наскільки допомогли їй віднайти душевний спокій роздуми, викладені в листах Флорентіно Аріси. Саме ці листи, в поєднанні з її досвідом, дали їй змогу зрозуміти власне життя і смиренно очікувати, що принесе їй старість. Зустріч на поминальній месі, ніби влаштована самим провидінням, дозволила їй натякнути Флорентіно Арісі, що й вона, завдяки його підбадьорливим листам, була схильна закреслити минуле.

Через два дні вона одержала від нього зовсім іншого листа: написаного від руки на цупкому білому папері, а у зворотній адресі на конверті було чітко виписане його повне ім’я. Як і в перших листах, там панував той самий квітчастий стиль, та сама лірична стихія, але було додано абзац, у якому він просто дякував за виявлену йому шану, коли вона привітала його в соборі. Ферміна Даса думала про цього листа з дивним смутком та сум’яттям у душі ще кілька днів по тому, як його одержала, і він уже настільки оселився в її свідомості, що наступного четверга, несподівано для самої себе, вона запитала в Лукресії дель Реаль дель Обіспо, чи та випадково не знайома з таким собі Флорентіно Арісою, власником річкових пароплавів. Лукресія відповіла ствердно. «Кажуть, він пропащий гомик». І повторила вперті чутки, ніби він ніколи не знався з жінкою, хоча кожна за нього пішла б, і ніби в нього є таємний кабінет, куди він приводить хлопчиків, за якими ганяється ночами на молі. Ферміна Даса чула цю легенду з незапам’ятних часів і ніколи в неї не вірила й не надавала їй ваги. Та коли це саме з такою переконаністю виклала Лукресія дель Реаль дель Обіспо, про яку теж колись подейкували, що смаки в неї не такі, як у всіх жінок, вона не змогла втриматися від бажання поставити все на свої місця. Вона розповіла подрузі, що знає Флорентіно Арісу мало не з дитинства. Нагадала їй, що його мати держала крамницю на вулиці Вікор, а крім того, скуповувала зношені сорочки та простирадла, розплітала їх на нитки й продавала під час громадянських воєн на перев’язні пакети для поранених.

І з переконаністю додала: «Це люди порядні й цілком розважливі». Вона заявила це так рішуче, що Лукресія зреклася своїх слів: «Зрештою, те саме базікають і про мене». Ферміна Даса не поцікавилася запитати себе, чому вона так палко стала захищати чоловіка, що промайнув у її житті швидкоплинною тінню. Вона й далі думала про нього, а надто коли приносили пошту, а від нього листа не було. Два тижні він не давав про себе знати, а потім якось, коли вона дрімала під час сієсти, служниця розбудила її, стривожено прошепотівши: