— Сеньйоро, прийшов дон Флорентіно.

Він і справді прийшов. Першим почуттям Ферміни Даси був панічний страх. У неї майнула думка сказати, що прийняти його вона не може, нехай приходить іншого дня у більш підхожий час, що зараз вона нездатна розважати гостей, та й нема їм про що говорити. Але швидко опанувала себе і звеліла, щоб його провели до вітальні й подали йому каву, поки вона приведе себе до ладу, щоб вийти до нього. Флорентіно Аріса чекав на вулиці біля дверей під палючим післяполудневим сонцем, але цілком спокійний. Він був готовий, що йому відмовлять, можливо, під якимсь вірогідним приводом, і ця готовність допомагала йому зберігати самовладання. Але дозвіл увійти збурив його душу до самого дна, і коли він увійшов у прохолодну сутінь вітальні, то не встиг навіть подумати про чудо, яке впало на нього з неба, бо несподівано в його нутрі став роздиматися тугий згусток болючої піни. Він сів, майже не дихаючи, пригнічений злощасним спогадом про те, як бризнула послідом пташка на його першого любовного листа, і завмер нерухомо в сутіні, чекаючи, поки мине перший напад спазматичного тремтіння, сповнений рішучості прийняти навіть смерть, але не піддатися цій несправедливій напасті.

Він знав себе добре: попри те, що все життя його мучив хронічний запор, за багато років шлунок зрадив його на людях лише три або чотири рази, і в тих трьох або чотирьох випадках йому таки довелося капітулювати. Тільки опиняючись у такій безвиході, він по-справжньому розумів, скільки істини у фразі, яку полюбляв повторювати жартома: «Я в Бога не вірую, але боюся його». Тепер ця істина знову постала перед ним у всій своїй грізній реальності: він хотів помолитись, але жодної молитви не міг пригадати. Коли він був малим, інший малий навчив його чародійних слів, які нібито допомагали влучити у пташку камінцем: «Приціляюся як треба, неодмінно влучу в тебе». Він випробував це закляття, коли вперше пішов до лісу з новою рогаткою, і пташка впала, ніби вражена блискавкою. Голова у нього пішла обертом, і він подумав, що дитяча примовка допоможе і в цій халепі, отож повторив закляття з тією самою палкою вірою, з якою проказують слова молитви, але бажаного наслідку не сталося. Кишки йому скрутило, наче хтось намотував їх на металеву спіраль, в животі, де клубочилася дедалі густіша й болючіша піна, пролунав стогін, він весь укрився холодним потом і мусив підвестися зі стільця. Служниця, яка принесла йому каву, перелякалася, побачивши його бліде, як у мерця, обличчя. Він насилу видихнув: «Це від задухи». Служниця відчинила вікно, думаючи зробити йому приємність, але післяполудневе сонце вдарило йому просто в обличчя, і довелося зачинити стулки знову. Він зрозумів, що більше не витримає й хвилини, і тут з’явилася Ферміна Даса, майже невидима в сутіні. Побачивши його в такому стані, вона злякалася.