— Гаразд, Аароне, — долетів до них крізь застільний гомін Діків голос від другого кінця столу. — Ось вам теза із Філіпса Брукса[89], розжуйте-но. Брукс каже, що «ніколи ще не досяг справжньої величі той, хто не відчував якоюсь мірою, що життя його належить людському родові і що все дане йому від бога дано не тільки йому, а й цілому людству».

— То виходить, ви вже вірите в бога? — добродушно огризнувся той, кого названо Аароном, — худорлявий вузьколиций, смаглявий чоловік з блискучими карими очима й довгою, чорною-пречорною бородою.

— Думаєте, я сам знаю? — відповів Дік. — Але річ не в тому. Розумійте мене фігурально. Хай не бог, а моральність, чи добро, чи еволюція.

— Не конче бути бездоганно логічному, щоб стати великим, — втрутився спокійний довгобразий ірландець з витертими, постріпаними рукавами. — І навпаки, скільки людей, що судили про світ якнайлогічніше, так великими й не стали.

— Щира правда, Теренсе, — погодився Дік. — Кому краще знати, як не вам!

— Вся річ тут у визначенні,— знуджено озвався ще один, безперечно індієць; навдивовижу тонкими, ніжними пальцями він кришив шматочок хліба. — Що ми розуміємо під словом «велич»?

— Може, красу? — тихо спитав сором’язливий юнак із трагічним виразом обличчя й довгою розпатланою чуприною.

Ернестіна враз підвелася, зіпершись на стіл і удавано-войовниче нахилившись уперед.

— Ну, почалося! — внгукнула вона. — Почалося! Зараз усоте цілий всесвіт догори дном перевернуть. Теодоре, — обернулась вона до юного поета, — чого ж ви так мляво рушили з місця? Беріть розгін! Чи ваше натхнення скульгавіло?

В нагороду їй загримів сміх, і поет, спалахнувши, заховався в свою шкаралупку.

Тоді Ернестіна звернулась до чорнобородого:

— Ну-бо ви, Аароне. Теодор сьогодні не в формі. Давайте ви. Адже ж ви вмієте. Ну-бо, починайте: «Як влучно сказав Бергсон, із властивою йому вигостреністю філософської мови та широтою інтелектуального кругозору…»

Новий вибух реготу покотився за столом і заглушив і дальші її слова, і жартівливу відповідь чорнобородого.

— Нашим філософам сьогодні не пощастить завестися, — півголосом сказала Греймові Пола.

— Філософам? — перепитав він. — А хто вони такі? Вони ж не з вікенбержцями приїхали. Я вже нічого не второпаю.

— Та це… — Пола зам’ялась. — Вони живуть тут. Називають себе «лісовими птахами». Отаборились у лісі за кілька миль звідси і нічого не роблять, тільки читають та балакають. Можу закластися, що зараз у їхніх хатинах знайдеться півсотні найновіших, ще не занесених до каталога книжок із Дікової бібліотеки. Він їм дозволив нею користуватись, і ви можете застати їх там удень і вночі — виносять і приносять книжки та свіжі часописи цілими оберемками. Дік каже, що через них став власником найповнішої і найсучаснішої збірки філософської літератури на цілому Тихоокеанському узбережжі. І вони, так би мовити, перетравлюють цей матеріал для нього. Діка це дуже бавить, та й часу зберігає чимало. Адже він, знаєте, страшенно багато працює…