— Скільки я зрозумів, вони… Дік їх утримує? — спитав Грейм, з глибокою втіхою дивлячись прямо в її блакитні очі, що так прямо дивилися в очі йому.

Поки вона відповідала, він завважив легесенький, ледь помітний бронзовий полиск — може, просто від ламп — на її довгих темних віях, тоді мимохіть звів погляд на темні, тонко окреслені брови і переконався, що бронзовий полиск знати й там, а звівши очі ще вище, до високої зачіски, знов побачив уже виразний бронзовий відтінок у золотаво-каштановому волоссі. А усмішка, що раз у раз ожвавлювала її обличчя, блиск очей і зубів засліплювали його, проймали трепетом. То був не кволенький стриманий усміх, ні, Грейм бачив, що ця жінка всміхається радісно й щедро, вільно й природно виявляє в усмішці ціле своє єство, цілу душу, все, що живе в її прегарній голівці.

— Атож, — казала вона, — їм уже довіку не треба журитися шматком хліба. Дік вельми щедрий для таких людей, аж неподобно щедрий, бо ж він потурає їхньому неробству. Взагалі вам у нас багато що здаватиметься чудне, поки ви не обзвичаїтеся. Вони тут… ну, немов якісь спадкові додатки, чи відростки, чи що. Вони житимуть при нас, поки ми їх поховаємо — або вони нас. Час від часу котромусь із них забагнеться податись у мандри, як ото з котами буває. Тоді Дікові справді доводиться втратитись, щоб вернути його. Теренс, отой он — Теренс Макфейн — анархіст-епікуреєць, коли ви знаєте, що це означає… Він навіть блохи не вб’є. Я йому подарувала кішку — чистої перської породи, сиву, аж голубу, — то він ретельно виловлює на ній блохи, але обережно, щоб не покалічити, і саджає в пляшечку, а потім випускає в лісі, коли вирушить на цілий день спілкуватися з природою, знудившись людським товариством. Отож не далі як торік учепилась його одна химера: писемність. Рушив до Єгипту — звісно, без жодного цента в кишені — розшукати джерела писемності на її властивій батьківщині і в такий спосіб вивести формулу, що з’ясує всесвіт. Добувся волоцюгою до Денвера, а там устряв у якусь авантюру ІРС[90] — виступ за свободу слова чи щось таке. І Дікові довелось наймати адвокатів, платити штрафи й чого лишень не робити, щоб визволити його й вернути сюди.

А бородань — то Аарон Генкок. Він, як і Теренс, не хоче працювати. Він південець і каже, що в їхньому роді ніхто ніколи не працював і що на світі завжди було й буде досить дурних віслюків, яких і за вуха не відтягнеш від ярма. Того він і бороду носить. Уважає, що голитися — зайва робота, а отже — неморальне діло. Пригадую, як він у Мельбурні наскочив на нас із Діком, наче той засмаглий дикун з австралійських чагарів. Здається, він провадив там якісь свої дослідження — антропологічні, чи фольклористичні, чи ще які. Дік знався з ним ще раніше в Парижі й запевнив його, що як він приб’ється назад до Америки, то хліб і житло для нього завжди знайдеться. Отож він і тут.