— Ми тільки пересвідчитися, чи з тобою все гаразд, — пояснив їй Дік. — Тепер нумо назад. Ти перший, Берте, потім Івен, а я за ним.

Один по одному вони пірнули в темряві й виринули з води в басейні. Місіс Талі вже схопилась і стояла над водою.

— Якби я могла думати, що це одна з ваших витівок, пане-добродію… — почала вона.

Та Дік, ніби не чуючи, з видимо робленим спокоєм наказував товаришам — досить голосно, щоб чула й вона:

— Треба шукати підряд, хлопці. Починаймо з цього кінця, за п’ять футів один від одного, обмацуймо дно впоперек через увесь басейн, тоді просуньмось далі — і назад.

— Та не надсаджуйтесь, панове! — вже сміючись, гукнула місіс Талі.— А ви, Діку, вилазьте з води. Я хочу нам’яти вам вуха.

— Нагляньте за нею, дівчата! — гукнув Дік. — У неї істерика!

— Ще ні, але зараз буде, — реготала вона.

— Та що це ви, пані, який тут сміх! — обурено озвався захеканий капітан Лестер, ладнаючись ізнов пірнути обшукувати дно.

Щойно геройський моряк зник під водою, Дік спитав:

— Ви справді все знаете, тітусю Марто?

Місіс Талі кивнула головою.

— Тільки мовчіть поки що. Одного ви все-таки піддурили, Діку. А мені розповіла мати Елсі Коглен, торік у Гонолулу.

Аж як минуло одинадцять хвилин, над водою з’явилось усміхнене Полине обличчя. Немовби вкрай знеможена, вона повільно вилізла з басейну і, хапаючи повітря, впала біля тітки. Капітан Лестер, що справді геть уморився й захекався, поки шукав її під водою, пильно придивився до Поли, тоді підійшов до бетонового стовпа й тричі легенько стукнувся об нього головою.

— Мабуть, я все ж не витримала під водою десяти хвилин, — сказала Пола. — Але як і менше, то не набагато, правда ж, тітусю?

— Ти взагалі пробула під водою небагато, якщо тебе цікавить моя думка, — відповіла місіс Талі.— Я дивуюся навіть, чого це ти мокра… Ну, ну, не хекай так, серденько. Годі тобі прикидатись. Я ще дівчиною була в Індії, то бачила там факірів з однієї секти — вони пірнали в глибокі колодязі й зоставались там куди довше, ніж ти, серденько…

— Ви знали! — розчаровано вигукнула Пола.

— Але ти не знала, що я знаю, — відказала тітка. — І тому твоя поведінка була просто злочинна, як зважити на мої літа й слабе серце…

— І на вашу дитинну наївність та довірливість, еге? — додала Пола.

— Ось я тобі зараз вуха намну!