Одного разу, як звичайно, Ріхард узяв кращі фотокопії і вийшов із кімнати. Бунелик наважився. Спритно засунув два знімки з тих, що залишилися на столі, під дерев'яну підставку фотозбільшувача. Шперлінг повернувся, згріб знімки зі столу і кинув у пічку.

Наступного дня, вибравши слушну хвилину, Бунелик вийняв із-під фотозбільшувача цупкі аркуші фотопаперу, мигцем поглянув на незрозумілі зображення і заховав фотознімки за пазуху. Тут же схопив зі столу ще два щойно виготовлені знімки. А ввечері передав у вбиральні здобич Кисельову. Той довго роздивлявся знімки при тьмяному світлі електричної лампочки, його руки дрібно тремтіли.

— Тут неоднакові деталі… — прошепотів Кисельов. — Усе залежатиме від того, скільки виявиться повторень, чи одержимо ми закінчений вузол. Треба зосередитися, подумати. Доведеться, Василю, брати все, що зможеш. У барак знімки не носи, передаватимеш мені тут.

І Василь Родіонович почав щодня виносити з лабораторії по дві, три, а то й чотири фотографії. Спочатку він брав їх без розбору, пізніше вже сам міг визначити на знімках нові деталі по малюнку і намагався не поповнювати колекції, яка накопичувалася в Кисельова, за рахунок повторних примірників.

Якось Шперлінг повернувся до лабораторії раніше, ніж звичайно. Бунелик ледве встиг заховати знімки під сорочку. Йому здалося, що німець поглянув на нього з ледве помітною хитруватою і трохи сумною посмішкою. Відтоді Василя невідступно гнітила думка: чи не занадто гладко все йде? Все частіше він думав про те, що Шперлінг не такий уже довірливий ти безтурботний, як це здасться, що німець усе бачить, тільки поки що не виказує себе.

Аби не тривожити Кисельова, Бунелик нічого не сказав про свою підозру. Вони жили в одному бараці, спали поряд. Не раз, прокидаючись серед ночі, Бунелик намагався пошепки розпитувати друга про цінність фотокопій, але інженер лише стискав у темряві його руку: потерпи!..

Якось у неділю, коли заводська охорони почала дудлити шнапс, відзначаючи якийсь черговий нацистський «ювілей», Кисельов по сніданку показав Василеві очима на двері. Той зрозумів товариша і підвівся з нар. Вони вийшли на подвір'я.

— На цьому, Василю, ставимо крапку, — тихо заговорив інженер. — Знімків більш не бери. Останнім часом йдуть деталі, відомі з попередніх фото… Вже можна зробити висновки. Довго пояснювати немає часу, та це й нелегко. Коротше кажучи, той невідомий хлопець із тюрми, що повідав про цей завод, мав світлу голову. Німці, справді, налагодили тут серійний випуск деталей, які дуже схожі на елементи реактивних двигунів. Уяви собі звичайну металеву трубу, яку штовхають гази, що утворюються від згоряння спеціального пального в суміші з повітрям. Деталі на знімках — це система клапанів для регулювання процесу всього циклу згоряння. В клапанах і приховане основне — принцип дії саморухомого реактивного двигуна. Конструкція, безперечно, розроблена на замовлення армії. Якщо до двигуна-труби приєднати заряд вибухівки, то весь агрегат можна закинути на величезну відстань, яка в десятки разів перевершуватиме дальність польоту артилерійського снаряда. Отже, перед нами нова зброя. І зброя серйозна… Знімки я заховав на складі, — Кисельов хитнув головою в бік купи вугілля під навісом. — Ми зробили б велике діло, якби передали ці знімки за лінію фронту. Там розберуться в усьому краще, ніж я. Треба негайно повідомити про все це центр. Один хлопець вчора підклав пальці під ножиці, його скоро відправлять назад до табору. Хлопець наш, з військовополонених. Треба спробувати поговорити з ним. Може, погодиться передати нашим записку.