Одуха наказав своїм розвідникам з'ясувати, чим так зацікавив гітлерівців Анпополь. Скоро штаб загону одержав відомості: на аннопільському заводі зберігалося біля тридцяти тисяч тонн спирту. Німці готуються вивезти весь цей запас у Німеччину, на підприємства синтетичної гуми. Командир загону в більшості випадків особисто керував майже кожною бойовою операцією. Повів він бійців і цього разу. Партизани прикотили в Аннополь удень на підводах. Захопили приміщення телефонного комутатора, оточили будинок, в якому мешкав Зачик. Група бійців кинулася до величезних цистерн, наповнених спиртом. А тим часом Антон Одуха, Гнат Кузовков, Михайло Петров і Олександр Перепелицин увірвалися в цегляну казарму, де розмістилася охорона заводу. Командир загону вирвав із рук вартового поліцая ручний кулемет. У казармі загриміли постріли.

Кілька охоронників встигли забарикадуватися в одній із кімнат, відстрілювалися крізь двері. Партизани полоснули чергами з щойно добутого кулемета. Перепелицин вбіг у коридор з оберемком соломи. Затанцювало полум'я… Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Партизанські підводи мчали вулицями Аннополя назад, коні неслися галопом. А над заводом вирувало моро вогню. Металеві цистерни вибухали, палаючий спирт розливався по землі рікою…

Скоро в кам'янець-подільському СД зрозуміли: власними силами їм не справитися з маневровим партизанським загоном. У край були викликані спеціальні частини СС. Вони прибули взимку, коли лютували шпаркі морози. Кінні есесівці нишпорили в селах, перекрили заставами дороги, блокували підходи до лісу. Розбивши один такий есесівській підрозділ, напавши на нього в тумані біля села Головлі Українські, Одуха повів загін за Случ.

Перед походом партизани вишикувалися на лісовій галявині.

— Федора Михайловича Михайлова, нашого старшого товариша, багатьом з нас не довелося бачити, — заговорив перед шеренгою Одуха. — Але серед нас немає людини, котра не чула б про лікаря Михайлова. Він загинув, та він залишився з нами назавжди! Бо справу, за яку віддав життя, продовжуєте ви. Я хотів сказати вам раніше… але тоді ми з вами ще не мали права. Тепер нами дещо зроблено. Ми заслужили право називати себе михайловцями. Віднині загонові нашому присвоюється ім'я загиблого героя Федора Михайлова!

З того дня вони називали себе михайловцями. І як михайловці ввійшли в історію народної партизанської війни, чесно пронісши крізь тяжкі випробування ім'я полеглого патріота.

4

Як тільки Одусі доповіли, що разом із групою розвідників у загін прибув з Білорусії досвідчений сапер, командир зразу ж викликав його до себе. Перед Одухою стояв невисокий хлопець, білявий і широколиций, одягнений у стару, витіпану негодами шинель. Йому можна було дати не більше вісімнадцяти. Дивлячись на командира загону стомленими, ледь примруженими очима, юнак приклав руку до шапки: