Лише потім виявилося, що в лісі, в таємному сховищі, Одуха зберігав гвинтівки, гранати та вибухівку. В школі, де він працював, виготовлялися листівки, в яких вояки фюрера називалися мерзенною зграєю, а про місцевих поліцаїв писалося, що найближчим часом кожен з них отримає кулю за зраду. Мав Одуха, звичайно, і спільників, але окупантам не вдалося викрити їх. Та й сам учитель вислизнув із рук гестапо. Він вискочив у вікно тої хвилини, коли до будинку, в якому мешкав, наближався офіцер із трьома солдатами, щоб заарештувати його.

Тепер Одуха нагадував про себе майже щодня. Та й не тільки він завдавав гітлерівцям клопоту. Неспокійно було в Шепетівці, в Проскурові, в Ізяславі і в Старокостянтинові… То тут, то там з'являлися радянські листівки. На залізниці все частіше чинилися диверсії. На Шепетівському вузлі гестапо будь-що силкувалося викрити підпільників, бо залізничний вузол мав важливе стратегічне значення. Агенти СД натрапили було на слід Івана Музальова, проте і його взяти не змогли. Також зникнути встиг. Підпільники та партизани все відчутніше дошкуляли окупаційним властям. Не допомагали ані арешти, ані розстріли.

Тепер ось випадок із Михайловим… Вже не де-небудь у лісі, а навіть у місті, під боком комендатури, ці «більшовицькі елементи» ледве не прикінчили завідуючого лікарнею, людину, яка віддано й сумлінно (так вважав начальник гестапо Славути) співпрацювала з німецькою адміністрацією. Комендант був переконаний, що лікар Михайлов — саме та особа, котра лояльного поведінкою по відношенню до окупаційної влади подає добрий приклад місцевому населенню. Навіть більше: поведінка вже не молодого, відомого в місті лікаря здавалася комендантові неабиякою особистою заслугою. Йому, офіцерові СС, вдалося залучити на свій бік радянського інтелігента, медика, якого в Славуті знає старе й мале. Тут, на окупованій радянській землі, подібні «знахідки» траплялися комендантові нечасто. Він це розумів і запропонував Михайлову крісло завідуючого лікарнею як винагороду за те, що той сам прийшов у комендатуру і добровільно виявив бажання трудитися «на благо Великонімеччини». Тепер навіть нічний постріл у лікарні і поранення Михайлова можна використати з розумом і не без певної мети, треба тільки більше пошуміти про цей випадок та добряче роздути його. Мовляв, бачте, як ото радянські комісари чинять розправу над чесними, поважними людьми…

Однак плани цього завойовника порушилися зовсім несподівано. Через кілька днів йому подзвонив розлючений шеф відділення гестапо і топом, що не віщував нічого доброго, повідомив: лікар Михайлов, якого так розхвалювали в комендатурі, не хто інший, як таємний радянський агент, керівник комуністичного підпілля коли не всієї Кам'янець-Подільської області, то кількох її районів напевно. Він підтримував найтісніші зв'язки з партизаном Одухою. А той постріл у потилицю і поранення — звичайнісінька інсценізація самого ж лікаря. Хотів відвести од себе підозру, бо сам заздалегідь готував і віддав медикаменти втікачам-військовополоненим. Михайлова заарештували. Поки що він мовчить, але йому розв'яжуть язика, і тоді з'ясується багато дечого…