Одержавши з-за лінії фронту автомати, гвинтівки-«безшумки», гранати та вибухівки, навантаживши цей дорогоцінний скарб на плечі, розвідники вирушили назад, на Україну. Лише одна трагічна подія спохмурила радість — радист із рацією, надісланий з Москви в розпорядження кам'янець-подільських партизанів, загинув через сліпий випадок під час невдалого нічного приземлення на парашуті.

В жовтні група Максима Сідненка повернулася на Поділля, до свого загону, що розташувався в ті дні поблизу села Хоровиця. З далекого походу привели партизани нового бійця. Звали його Михайло Петров. Штаб генерала Константинова відрядив хлопця в загін до Антона Одухи, щоб допомогти налагодити диверсійно-підривну справу. Саме йому, молодому сибірякові, випало в недалекому майбутньому, вже в не маленькому загоні — в кількамісячному з'єднанні кам'янець-подільських партизанів — очолити окремий батальйон диверсантів, який наганяв страх на транспортну службу гітлерівців від Волині до Київщини.

Восени 1942 року загін Одухи вже завдавав відчутних ударів на залізниці, палив військові склади, знищував деревообробні підприємства, мости, водокачки. Карателі, кинуті в партизанський район Поділля, без успіху прочісували невеличкі острівці лісу, розкидані там і тут. Добре розуміючи, що в тутешніх лісах з приходом зими партизанам буде скрутно, Антон Одуха після кожної нової операції саджав загін на коней та підводи і вів його в сусідню Ровенщину. Тактика маневру тривалий час збивала гітлерівців з пантелику. Організатори каральних експедицій — кам'янець-подільське СД та польова жандармерія — не передбачали, що за межами їхніх володінь, у селах Борщівка та Лідівка, які розкинулися на рівнині в Гощанському районі, Ровенської області, знаходять собі притулок партизани. Населення цих сіл надавало притулок бійцям у своїх хатах, ховало коней і підводи в повітки та клуні. Разом із партизанами селяни оточували села заставами та дозорами, піклуючись про те, аби ніхто із чужих, сторонніх не довідався, які гості з'їжджаються сюди вночі. Звідси, з Борщівки та Лідівки, не раз вирушали партизани до своєї області, робили блискавичні наскоки на окупантів.

Якось розвідка повідомила, що невеличке містечко Аннополь із деякого часу почало привертати до себе посилену увагу з боку німецьких військово-технічних спеціалістів. До Аннополя часто навідувалися чини окупаційної адміністрації з Рівного. Комендантом містечка і одночасно директором аннопільського спиртозаводу було призначено німця Зачика, нациста й гестапівського агента, засланого фашистською розвідкою на Україну ще до війни. Тепер він став повновладним господарем і підприємства, і всього Аннополя. Власноручно розстрілював людей, знущався над робітниками, тероризував родини радянських військовослужбовців. Містечко охороняли солдати жандармерії та поліція.