Одуху непокоїла думка: як налагодити зв'язок зі своїми по той бік фронту. Командирові загону вже було відомо, що в лісах Брянщини та Білорусії народні месники розгортають боротьбу з окупантами. Чутки про це долинали і до Кам'янець-Подільської області — уривчасті відомості про лісовий партизанський край приносило радіо. Навіть фашистські газети час од часу писали дещо про «білоруських та брянських лісових бандитів», які, мабуть, добре-таки насолили гітлерівцям. Одуха задумав спорядити в район Брянська своїх розвідників. Він був переконаний, що там працюють партизанські радіостанції, штаби, які керують численними загонами народних месників, обмінюються з Великою землею радіодепешами, передають за лінію фронту розвідувальні дані, одержують звідти накази…

Та на Брянщииу лежала далека дорога. Ось тоді й виникла думка захопити у німців транспорт, щоб вирядити на ньому добровольців у небезпечну й нелегку подорож. Добути машину взявся Станіслав Шваленберг. У супроводі кількох партизанів він вийшов на шлях недалеко від Славути, де часто курсували німецькі грузовики…

Наступного вечора дев'ять партизанів на чолі з Максимом Сідненком, озброєні знятим із підбитого танка кулеметом, гвинтівками та гранатами, виїхали з лісу на трофейній машині. Перед ними пролягли сотні кілометрів, їх чекали на шляху десятки населених пунктів, заповнених гітлерівцями. Було складено маршрут: Берездів, Олевськ, Туров, Кончевичі, Бобруйськ, Гомель і — Брянськ.

Берездів проминули без перешкод. Але дістатися автостради на ділянці між Корцем та Новоградом-Волинським не пощастило. Серед степу біля села Селичів група Сідненка напоролася на загін карателів, поспіхом зібраний із солдатів ближчих гарнізонів та поліцаїв. Вогнем свого кулемета розвідники розігнали німців і запроданців-шуцманів. Та скоро довелося кинути машину — після дощу грузовик застряв у багнюці.

Далі партизани пішли пішки. За Олевськом їм вдалося проїхати кілометрів п'ятдесят по вузькоколійці. Прип'ять перепливли вночі на човні. Не раз і не два стикалися розвідники з гітлерівцями, поліцаями. Відходили, відстрілюючись, болотами й перелісками. Вже в Білорусії поховали Симона Кадакідзе, вбитого в одній із сутичок з ворогом під селом Альбін. Вони хиталися від утоми й голоду, йшли знесилені, витративши майже всі патрони й гранати. Але йшли вперед і вперед, не відхиляючись від маршруту.

Пробиратися аж до Брянська їм не довелося. В Поліській області, неподалік села Бобрик, українські партизани зустріли загін білоруських месників із з'єднання генерал-майора Константинова. Через кілька днів у Москві вже знали про те, що й у Кам'янець-Подільській області діють радянські патріоти — бойовий загін тієї величезної народної армії, яка розпочинала битву з фашистськими окупантами в глибокому тилу ворога.