Ебру кивнула.

— Я — ключ. Я — брама, — повторила вона слова безумця Яхцзи, якого було вбито у скинії мисливицею Дамлою. Того, що задушив пресвітерію Аджену. Того, що напав на Ебру й вичавив їй очі. Того, що був розрубаний киличем Кари. Того, що був зарубаний киличем Тольґи. Того, що самотньо лементував, коли підлітки залишали скинію…

VIII. Еґріташ

Печеру вони знайшли в затиснутій між двох відног розколині — глибокій тіснині, колись прорізаній безіменною притокою Мелендизу, нині давно пересохлою. Мертве річище було засипане камінням і поросле колючим чагарником. Йти ним було важко. Вхід до печери більш скидався на звірячу нору, і лише напівстерта руна над ним вказувала, що Ебру та Кара не помилилися.

Їм довелося повзти навкарачки — ліктів двадцять, не менше. Хід вивів їх до невеликої, але високої печери з темним колодязем у центрі та численними розколинами в склепінні, крізь які в печеру проникало розсіяне сонячне світло.

Стіни й підлогу вкривали безліч символів, розміщених цілком хаотично, без жодної системи. Деякі з них перетиналися між собою, утворюючи довгі асиметричні послідовності; деякі стояли окремішньо. Місце дихало дивним, невимовно важким спокоєм. Так, напевне, відчувається смерть — мить, коли розум усвідомлює, що один з його станів призвів до виключення з канви простору-часу. Зяюча порожнеча свідомості, грозовою хмарою зібрана під склепінням маленької всіма забутої печери.

У тінях під стіною, скорчившись у позі зародка, лежала жінка в покритому пилом веретищі. Надто висхла, щоб бути живою. Поряд, розкидані, лежали інструменти — здебільшого різці, ножі та зубила.

— Се Еґріташ? — спитав Кара тихо.

— Так, — Ебру опустилася перед тілом на коліна, ніжно торкнувшись рукою зотлілої тканини. — Ті, хто, навіть вважаючи її провідником, насправді бачили в ній лише Автора, джерело сили. Вони усвідомлювали, що вона вже мертва, але все одно не припиняли ототожнювати її руни з нею самою. Намагалися відшукати в жінці, яка давно вже зникла, значення накреслених нею символів. Руни ніколи не викарбовувалися заради прямого впливу на реальність, вони були символом заради символу. Неважливо, скільки ся жінка прожила насправді. Рунна різьбярка Еґріташ померла в той момент, коли усвідомила, що її голос повністю відторгнений від джерела.

— Давні в долині… — мовив Кара. — Пам’ятаєш, ти казала, що спогад не може нікому не належати? Потім — що немає безлічі світів, але є безліч сенсів, які поєднуються в очах Спостерігача. Спогади про Давніх — одне з таких поєднань. Але чому воно тоді — спогад?