Дівчинка підійшла до пресвітерії, присіла, простягнувши до неї стиснутий кулак. Та висмикнула з-під Яхцзи свою руку, мазнула долонею по обличчю, намагаючись стерти кров, а потім раптово вчепилася в кулак Ебру закривавленими пальцями.

— Ось та влада, якої ти прагнеш, — прошепотіла Ебру. — Візьми її.

— Йди геть… — пресвітерія ще міцніше стиснула кулак дівчинки. — Не спокушай мене! Смертний не може… інший світ…

— Немає інших світів, — похитала головою Ебру. — Немає Давніх, що мешкають там. Це ілюзія. Ви вклоняєтесь омані.

— Ти… брешеш.

— Долина, що існувала для тебе, зараз закінчується, — вела далі Ебру. — Закінчується не в один, а в усі можливі способи одразу. Жоден із них не буде первісним. Я — твій Апокаліпсис. Але твій, і тільки твій. Се ти, саме ти, а не Давні — той в’язень, що живий і мертвий одночасно. Ти завжди ним була, але тепер ти усвідомлюєш се.

Вирячене око пресвітери оскляніло. Пальці, що стискали кулак Ебру, розчепилися та зісковзнули з нього.

Ебру поволі розтулила долоню. Маленька кістяна пластинка на ній лежала зображенням догори.

VII. Кара

Вони йшли каньйоном, що купався в ласкавому сонячному сяйві. Світило стояло високо в небі, і жодна хмаринка не заважала йому зігрівати приспану зимою землю. Річка струменіла звивистим кам’янистим річищем, вируючи на сточених скельних уламках. Напоєний сонцем туф приємно зігрівав ступні. Діти йшли мовчки, наче не наважуючись порушити величного спокою долини. Кара залишив шаблю в скинії. Він не був до кінця впевнений у цьому — взагалі в усьому, що трапилося там, — але, дивним чином, власна невпевненість його не дуже переймала. Ебру крокувала легко. На плечі в неї висіла полотняна торбина, де лежав різець, фляга з висушеного гарбуза та кілька сухарів.

Шпак сів на брилу перед ними. У дзьобі він тримав великого равлика, яким взявся стукати об камінь, намагаючись розбити черепашку. Завмерши, Ебру стала прислухатися до цього стукоту, наче він мав вказати їй шлях.

— Чому, — обережно спитав Кара, — руна так подіяла на Аджену? І чому на нас вона подіяла інакше? Тільки не кажи, що відповідь та сама, що й з паломниками.

— А чом вона має бути іншою? — відповіла Ебру, трохи засмучена тим, що шпак, сполоханий їхніми голосами, відлетів.

Кара замислився.

— Якщо ти кажеш, що образ Давнього, який ми бачили, то є тіко спогад, значить, він майже не відрізняється від руни, їх відрізняє лише втілення. Проте за той час, що минув, ми — ми ж змінилися! Я змінився. Ти розповідала про жагу, яка вела Адема, але хіба я нині не відчуваю такої самої жаги?