— Ченці не спромоглися зрозуміти сутності сього поєднання, і тому вони нарекли Еґріташ Джерелом. Інші вважали її різьбяркою, Річищем. Але ніхто не мав її за Спостерігача — тому що ніхто не вірив у Спостерігачів.

Ебру повільно звелася на рівні й підійшла до колодязя, обережно зазирнувши в його бездонну темряву.

— Сни. Я почала бачити їх, сповнені туги та заклику. Вони діймали мене своєю незрозумілістю, не давали спокою, вимагали. Людина сприймає богів як тих, хто дарує, до кого вона може спрямувати свої благання, сподіваючись на милість та жахаючись гніву.

— Тольґа казав, що се ми чуємо Давніх, а не вони нас. Що звук не може текти у зворотний бік. Потік між світами має лише один напрямок.

Ебру зітхнула:

— Всесвіт як єдність позбавлений симетрій та циклів. Спільність та повторення — лише спрощення, які створює Спостерігач. У долині, як і в усьому світі, люди в благанні та молитвах звертались до Давніх. Але те, що вони чули, було не відповіддю — се теж було прохання. Прохання про допомогу.

Вона глибоко вдихнула й обернулася до тіла Еґріташ.

— Вона була тою, хто почув се прохання. Намагаючись допомогти, вона посилила й поширила його, але…

— Багатовимірне, воно було редуковане до тих сенсів, які були в очах Спостерігача.

Кара став поряд з Ебру на краю колодязя. Вони мовчки дивилися в темну безодню.

IX. Су Нурай

Падіння здавалося безкінечним. Наче час зупинився і вони застигли в єдиній вічній миті, без початку та кінця. Та коли падіння закінчилося, вони не відчули болю. Жах, що в момент стрибка огорнув їх крижаним коконом, розбився на тисячу уламків, сяючими зірками розлетівся в абсолютно чорному просторі.

Відчуття наздогнали декількома секундами пізніше, наче їхнім тілам знадобилося більше часу, щоб дістатися сюди. Вони стояли по коліна в теплій рухливій воді. Ступні відчували кам’янисте дно, на диво м’яке й пружне. Не було жодного джерела світла, але здавалося, що сяяв сам простір, немовби кожен його атом мав таку здатність.

І в цьому сяйві проглядало щось неймовірно величезне. Плавність ліній і гладкість поверхні безсумнівно вказували, що вся ця неймовірна маса була плоттю. Живою плоттю.

Давня застигла в нерухомості. Її обриси, які можна було розгледіти, належали радше морській істоті — глибоководному мешканцю, звиклому до набагато щільнішого, ніж повітря, середовища. Витончені та граційні, позбавлені жорстких кістяних структур, кінцівки сяяли золотаво-перламутровим глянцем, але сам колір шкіри, здавалося, лежав поза світловим спектром людського ока. Безсило звисали мацаки, більше схожі на вигадливе асиметричне мереживо. Купол-плащ увесь вкритий візерунками танцюючих ліній, в його центрі — простір із сотнею очей і два чорні, гачкуваті дзьоби у плетиві тендітних золотавих відростків.