Зранений та обпалений, я намагався їх наздогнати, але Валентин швидко пробився між тими, що ще билися, і загиблими.

Похитуючись, я вийшов надвір. Світив місяць, Великий зал Ангела горів, освітлюючи небо вогнем. Я бачив зелені моріжки, які простяглися аж до темної річки, і дорогу вздовж берега, якою втікали в ніч люди. Нарешті я знайшов Джоселін на березі річки. Валентин утік, а вона, доведена до розпачу переживанням за Джонатана, прагнула чимшвидше дістатися дому. Ми знайшли коня, і вона помчала додому. Перетворившись на вовка, я біг слідом.

Вовки прудкі, та невтомлений кінь – швидший. Я сильно відстав, і вона добралася до маєтку швидше.

Наближаючись до будинку, я вже знав, що сталося щось жахливе. Тут також у повітрі стояв запах диму, але над ним повис густий і солодкуватий сморід демонічних чарів. Я перетворився на людину і покульгав довгою алеєю, яка біліла у місячному світлі, наче срібна річка… до руїн. Маєток перетворився на попіл, який нічний вітер шар за шаром розносив по газону. Лише місцями було видно фундамент дому, схожий тепер на обвуглені кістки: тут – вікно, там – залишки труби. Та все, що було в будинку: цегляні стіни, безцінні книги і старовинні гобелени, які передавалися з покоління в покоління у цій сім’ї Мисливців за тінями, – усе перетворилося на порох, розвіяний під Місяцем.

Валентин знищив будинок демонським вогнем. Лише ним. Жоден вогонь не палає так сильно, спалюючи все дотла.

Я пробирався тліючими руїнами. Біля обвугленого порогу над обгорілими кістками стояла на колінах Джоселін. Кістки явно були людськими, місцями валялися рештки тканини і шматки коштовностей, які не змогли згоріти. Червоні та золоті нитки прилипли до кісток мами Джоселін, а рештки розплавленого кинджала навіки застигли на кістках батькової руки. Серед інших кісток виблискував срібний амулет Валентина зі знаком Кола, він усе ще горів у нього на лиці…і серед останків, розкиданих, наче вони були надто крихкі, щоб триматися вкупі, були дитячі кістки.

«Ви пошкодуєте про те, що зробили», – сказав Валентин. Вклякнувши біля Джоселін на розплавленому камінні, я розумів, що він був правий. Я шкодував про це, і шкодую досі.

Ми вернулися назад у місто, проїхали повз вогні, які ще горіли, і людей, які кричали, і виїхали в темноту, яка панувала за містом. Джоселін заговорила аж через тиждень. Я забрав її з Ідрису. Ми полетіли в Париж. Грошей у нас не було, але вона відмовилася просити допомоги в місцевому Інституті. Вона зав’язала з Мисливцями за тінями і зі Світом Тіней, як сказала мені.