– Мій тато, його знімок мама завжди тримала на каміні…
– Це не твій тато, – сказав Люк.
– Він коли-небудь існував? – підвищила голос Клері. – Чи існував Джон Кларк, чи моя мама його теж придумала?
– Джон Кларк існував. Але він не був твоїм батьком. Він був сином сусідів твоєї мами, коли ви жили в районі Іст-Віллидж. Він справді загинув в автокатастрофі, як і казала твоя мама. Тільки вона його не знала. Фото в неї було тому, що сусіди замовили його портрет в армійській формі. Вона віддала портрет, а фотографію залишила, видаючи її за фото твого батька. Мабуть, Джоселін вважала таке пояснення найпростішим. Зрештою, якби вона сказала, що він утік або пропав, ти б захотіла його знайти. А мертвий чоловік…
– Не заважатиме брехні, – гірко закінчила Клері. – А вона не думала, що неправильно увесь цей час змушувати мене вважати свого батька мертвим, коли моїм справжнім батьком…
Люк промовчав, дозволивши їй закінчити речення самостійно, вимовити невимовне.
– Є
Люк кивнув, його напруження видавали переплетені пальці.
–
– Клері, будь ласка, не засмучуйся…
– Не засмучуйся? Ти повідомляєш, що моїм батьком є майже сам диявол, і хочеш, щоб я не засмучувалася?
– Спочатку він не був злим, – виправдовувався Люк.
– О ні, давай будемо розрізняти. Він був саме зло. Всі ті промови про необхідність зберегти людську расу в чистоті та важливість незмішаної крові, він же один з тих гидких білошкірих расистів. А ви обоє повелися на це.
– Це не я говорив про «полохливу» нечисть кілька хвилин тому. І про те, що їм не можна довіряти, – стиха мовив Люк.
– Це не одне і те ж! – Клері відчула, як сльози підступають до очей. – У мене був брат, – зібравшись, продовжувала вона. – Також бабуся та дідусь. Вони мертві?
Люк кивнув, опустивши голову.
– Так.
– Джонатан, – стиха мовила Клері, – він мав би бути старшим за мене. На рік старший?