Я покинув зграю, призначивши на своє місце іншого. Думаю, вони полегшено зітхнули, коли я їх залишив. Я подорожував як вовк: без багажу, ночами, тримаючись осторонь доріг. Я повернувся в Париж, але жодного ключика там не знайшов. Тоді я поїхав у Лондон. З Лондона кораблем дістався Бостона.
Якийсь час я провів у містах, якийсь час у Білих горах морозної Півночі. Я багато подорожував, але все більше думав про Нью-Йорк та про Мисливців за тінями, засланих туди. Джоселін якоюсь мірою була також вигнанцем. Зрештою я прибув у Нью-Йорк з єдиним речовим мішком і без жодної ідеї, де шукати твою маму. Мені було б неважко знайти зграю перевертнів і примкнути до неї, але я не хотів цього робити. Як і в інших містах, я розіслав послання серед нечисті, шукаючи якісь сліди Джоселін, але жодної звістки не було, жодного слова, вона наче безслідно зникла у мирському світі. Я впав у відчай.
Нарешті я її знайшов зовсім випадково. Якось я тинявся вулицями Сохо. І на Брум-Стріт мою увагу привернула картина у вітрині галереї. Це був ескіз ландшафту, який я відразу впізнав: пейзаж із вікна маєтку її батьків, зелені газони переходили в лінію дерев, за якими ховалася дорога. Я впізнав її стиль, її живописну манеру – все. Я постукав у двері галереї, але вони були замкнені. Я знову повернувся до картини і цього разу помітив підпис. Так уперше я побачив її нове ім’я: Джоселін Фрей.
До вечора я її знайшов. Вона жила в районі Іст-Віллидж на п’ятому поверсі будинку без ліфта, який слугував притулком для художників. Я піднявся брудними напівосвітленими сходами і, сильно нервуючи, постукав у двері. Їх відчинила маленька дівчинка з темно-рудими косичками і допитливими очима. А позаду неї я побачив Джоселін, яка ішла до мене, її руки були у фарбі, а обличчя – таке, як колись у дитинстві.
Що було далі, ти знаєш.
Розділ 22 Руїни Ренвіка
Коли Люк завершив розповідь, запанувала тиша, яку порушували краплі води, що стиха падали на кам’яні стіни. Нарешті він сказав:
– Скажи щось, Клері.
– Що я маю сказати?
– Мабуть, те, що розумієш мене, – зітхнув він.
Клері відчула пульсацію у скронях. Її життя здавалося побудованим на крихкому льоду, тонкому, наче аркуш паперу, і тепер цей лід почав кришитися, погрожуючи темною льодовою безоднею. Темна течія внизу несла всі мамині секрети й забуті уламки розбитого життя.
Вона глянула на Люка. Він видався нечітким та розмитим, наче вона дивилась крізь тьмяне скло.