– Джейсе, – почала вона.

Він не повернувся до неї, хоча, звичайно, бачив її у відображенні дзеркала.

– Клері, я ж просив почекати.

– Вона, як і її мати, – сказав Валентин. Тримаючи руку за спиною, він хаотично промацував краї важкої позолоченої рами дзеркала, – завжди робить усе по-своєму.

Джейс не тремтів, як раніше, але Клері відчувала, що його нерви натягнуті, як шкіра на барабані.

– Я піду з ним в Ідрис, Клері. Я принесу Чашу.

– Ні, не треба, – почала Клері, і побачила у дзеркалі, як змінилося його обличчя.

– Маєш кращу ідею? – запитав він.

– Але Люк…

– Люціан, – сказав Валентин шовковим голосом, – займається полеглим товаришем. Що стосується Чаші та Ідрису, вони недалеко. Можна сказати, в Задзеркаллі.

Очі Джейса звузилися.

– Дзеркало – портал?

Губи Валентина звузилися, він опустив руку і відійшов від дзеркала. Зображення у ньому завертілося та почало змінюватися, як акварельні фарби на малюнку. Замість кімнати, оббитої темним деревом, і свічок там зеленіли поля, грали густим смарагдовим листям дерева, а вдалині, за широким лугом, виднівся великий кам’яний будинок. Клері чула дзижчання бджіл, шелест листя та запах жимолості, який розносив вітер.

– Я ж казав, що це недалеко, – Валентин стояв у вкритому позолотою арочному проході. Його волосся куйовдив той же вітер, що гойдав листя на деревах з іншого боку порталу. – Ти таким його пам’ятаєш, Джонатане? Нічого не змінилося?

Серце Клері стислося у грудях. Вона не сумнівалася, що це дім Джейсового дитинства, яким Валентин хотів спокусити його, як можна спокусити дитину цукерками або іграшками. Вона поглянула на Джейса, але він, схоже, не бачив нічого, крім порталу. Юнак дивився на маєток, оточений зеленими полями. Риси його обличчя пом’якшились, рот вигнувся у задумі, наче він побачив когось, кого дуже любив.

– Ти все ще можеш повернутися додому, – сказав батько. Від світла з леза Серафимів його тінь лягала на яскраві поля та луки по той бік порталу.

Посмішка зникла з вуст Джейса.

– Це не мій дім, – сказав він. – Мій дім тут.

Валентин повернув на сина спотворене від люті лице. Вона ніколи не забуде цього погляду, бо раптом страшенно захотіла бути зараз зі своєю мамою. Як би не сердилася Джоселін, вона ніколи так не дивилася на неї. Мама завжди дивилася на неї з любов’ю.

Дівчина не уявляла, чи можна ще більше жаліти людину, ніж вона тоді шкодувала Джейса.