Та поки що він — злісна тварюка.

Як же колись було легко.

Як швидко мені слід було бігти. Ухилятись і падати. Заслонятися мечем і ним же рубати. Порожнечу. Порожнечу. Порожнечу.

Але один раз — у плече. Мов скипіла кислота, вихлюп крові на металі. Чорною смолою його жил.

Один удар за все життя.

Довгий ліловий язик — по рані. І рана взялася рубцем.

— Шшшшшшшшшшшш!!!

Мить — і він знову готовий убивати. Убивати мене. Не маючи сумніву, що невдовзі це зробить.

Я злетіла, а він випростав крила.

Його тіло обернулось на тіло небесного змія.

Він рвонувся за мною.

А коли я впала, він перетворився на камінь. Уламок скелі.

Багатотонні брили.

— Зіграємо в Стоунхендж?

Однак ігри скінчилися.

І, пробиваючи наскрізь землю, каміння котилось одне до одного, щоб стати Вітчимом. Але цього разу…

Примара ночі. Пустий каптур, а в ньому — лише очі зорять у пітьмі.

Удар мечем. Але як убити Порожнечу?